Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

понад головами натовпу, а той вирував і напирав на двері гостроверхої будівлі, звідки долинало човгання і тупотіння ніг у такт деренчливо-верескливої танцювальної музики з дрібним ритмом, заглушуваної розлогим безперервним глухим гулом ґомбо. Приголомшливий варварський звук цього великого барабана, який міг довести юрбу до божевілля і якого навіть європейці не могли слухати без дивних емоцій, ніби притягував Ностромо, а тим часом якийсь чоловік, закутаний у поблякле рване пончо, брів біля його стремена попри штурхани, які сипались на нього справа і зліва, й невідступно благав «його милість» узяти його на працю в доки. Він нив, пропонуючи сеньйорові капатасу половину своєї денної платні за привілей бути прийнятим до франтівського братства карґадорів, — другої половини йому вистачить, запевняв він. Але права рука капітана Мітчелла — «безцінний у нашій роботі чолов’яга — абсолютно непощербний», критично глянувши посеред безугавного гамору вниз на обшарпаного мосо, мовчки похитав головою.

Прохач відстав, а трохи далі Ностромо мусив зупинитися. З дверей танцювальної зали вивалювалися чоловіки й жінки, хитаючись, стікаючи потом, тремтячи всім тілом, і припадали, задихані, з вибалушеними очима та розкритими ротами, до стіни цієї споруди, де арфи та гітари далі вигравали в шаленому темпі під невпинне громове рокотання. Сотні долонь плескали в такт, лунали різкі крики, а тоді враз усі притихли й затягнули в один голос приспів любовної пісні, той дозвучав і завмер. І тут блискучого капатаса вдарила по щоці червона квітка, влучно кинута звідкілясь із юрби.

Він спритно впіймав її, не давши упасти, але якийсь час ще не повертав голови. Коли ж нарешті зволив роззирнутись довкола, то юрба біля нього розступилася, даючи дорóгу гарненькій Мореніті[111] з маленьким золотим гребінцем у високо зачесаному волоссі, яка безперешкодно йшла до нього.

Її пухляві, оголені руки та шия виступали з-під білосніжної блузки, синя вовняна спідниця, зібрана спереду і майже без зборів на стегнах, обтягувала її ззаду та підкреслювала її викличну ходу. Вона підійшла простісінько до Ностромо і поклала руку на шию його кобилі, ніяково та кокетливо глянувши вгору самими кутиками очей.

— Querido[112], — ніжно пролепетала вона, — чому ти вдаєш, ніби не помічаєш мене, коли я проходжу мимо тебе?

— Бо я тебе більше не кохаю, — зважено відказав Ностромо по хвилині замисленого мовчання.

Рука на кобилячій шиї раптом затремтіла. Дівчина похилила голову на очах у всієї юрби, яка обступила широким колом щедрого, грізного, непостійного капатаса карґадорів та його Мореніту.

— То це сталося, нерозлюбне кохання мого серця? — прошепотіла вона. — Це правда?

— Ні, — відповів Ностромо, відвівши ласкавий погляд. — Це брехня. Я кохаю тебе так само сильно, як завжди.

— Це правда? — проворкувала вона радісно, хоча щоки її ще були мокрі від сліз.

— Це правда.

— Життям клянешся?

— Клянусь, але не треба просити мене присягатись перед образом Мадонни, який стоїть у твоїй кімнаті.

Вона надула губки — дуже мило і трохи стривожено.

— Ні, про це я не проситиму. Я бачу любов у твоїх очах.

Вона поклала руку йому на коліно.

— Чому ти так тремтиш? Від кохання? — вела вона далі під замогильне гримотіння ґомбо, яке не стихало ні на мить. — Якщо ти кохаєш так сильно, то мусиш подарувати своїй Пакіті[113] вервицю з намистин, оправлених у золото, аби вона повісила її на шию своїй Мадонні.

— Ні, — заперечив Ностромо, дивлячись у її піднесені догори благальні очі, які зненацька закам’яніли від подиву.

— Ні? То що ж іще подарує мені ваша милість у день фієсти, — сердито спитала вона, — аби не посоромити мене перед усіма цими людьми?

— Немає сорому в тому, що ти цього разу не дістанеш від свого коханого нічого.

— Еге ж! Сором вашій милості — моєму бідному коханому, — спалахнула вона сарказмом.

Юрба відгукнулась на її гнів, на її різку відповідь сміхом. Ну й смілива, вогонь — не дівка! Ті, що стали свідками цієї сцени, завзято підкликали тих, що стояли далі. Коло навкруг сріблясто-сірої кобили поволі вужчало.

Дівчина відійшла на крок-два, кидаючи виклик юрбі, яка розглядала її з глузливою цікавістю, а тоді метнулась назад до стремена і, піднявшись навшпиньки, впилась у Ностромо полум’яними очима. Він низько нахилився до неї з сідла.

— Хуане, — просичала вона, — я так би й увігнала ножа тобі в серце!

Грізний капатас карґадорів, величний і необережний у винесенні на люди своїх амурних справ, обвив їй рукою шию і поцілував у вуста, які ще щось лепетали. Навколо прокотився гомін.

— Ножа! — голосно зажадав він, міцно притискаючи дівчину до себе.

У колі враз зблиснули двадцять лез. Якийсь юнак у святковому вбранні вискочив на середину, тицьнув одного ножа в руку Ностромо і відскочив назад у натовп, дуже пишаючись собою. Ностромо навіть не глянув на нього.

— Стань мені на ногу, — звелів він дівчині, яка, неждано скорившись, легко скочила до нього, і коли він опинився з нею лицем до лиця, то обійняв її за талію і втиснув ножа в її маленьку долоньку.

— Ні, Мореніто! Ти мене не зганьбиш, — мовив він. — Ти отримаєш свій подарунок, тож, аби всі знали, хто сьогодні твій коханий, можеш зрізати з моєї куртки всі срібні ґудзики.

Цю дотепну забаганку юрба зустріла гучним реготом і оплесками, а дівчина простягла гостре лезо — і в долоні безпристрасного вершника забряжчали, сиплячись на купу, срібні ґудзики. Коли він опустив Пакіту на землю, обидві її жмені були повні. Прошепотівши щось із дуже напруженим виразом обличчя, вона відійшла, гордовито позираючи навсібіч, і зникла в юрбі.

Коло розімкнулось, і величний капатас карґадорів, незамінна людина, випробуваний і надійний Ностромо, середземноморський моряк, який ненароком зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані, повільно поїхав до гавані. «Юнона» саме розверталась, і щойно Ностромо натягнув віжки, аби подивитись на неї, як на імпровізованому флагштоку, встановленому в старовинному роззброєному маленькому форті при вході в гавань, піднявся прапор. З казарм Сулако туди пригнали пів батареї польових гармат, аби за уставом привітати салютом президента-диктатора та воєнного міністра. Коли поштовий пароплав уже виходив з порту, припізнілі постріли сповістили про завершення першого офіційного візиту дона Вінсенте Ріб’єри до Сулако і про закінчення ще одного «історичного моменту» для капітана Мітчелла. Наступного разу, коли тут випало побувати «Надії чесних людей», а то було через півтора року і вже в неофіційній подорожі, шлях його лежав гірськими стежками — він після поразки тікав верхи на кульгавому мулі, й лише Ностромо врятував його від ганебної загибелі од рук черні. Це вже був зовсім інший випадок, про який капітан Мітчелл зазвичай