Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

прив’язаного до свого привілейованого і захищеного становища, з її арсеналом зброї, з її доном Пепе, з її озброєним загоном вартових-серено (серед яких, казали, знайшло собі місце багато волоцюг та дезертирів — і навіть деякі члени банди Ернандеса), — копальня мала в країні владу. Один достойник із Санта-Марти під час обговорення стратегічної лінії, обраної владою Сулако у момент політичної кризи, навіть якось був вигукнув із глухим смішком:

— Ви називаєте цих людей урядовими чиновниками? Їх? Та ніколи в житті! Вони — чиновники копальні — чиновники концесії, — скажу я вам.

Достойник (який тоді був при владі і мав лимонно-жовте обличчя та коротко стрижене кучеряве, щоб не сказати рунисте, волосся) дійшов у своєму перебіжному невдоволенні до того, що замахав жовтим кулаком під носом свого співрозмовника і заверещав:

— Так! Усі! Ні слова! Всі! Це я вам кажу! Gefe[99] адміністрації, шеф поліції, начальник митниці, генерал: усі, усі вони — чиновники цього Ґулда.

По цих словах у міністерському кабінеті хтось безстрашно, хоч і приглушено, забубонів, висловлюючи контраргументи, і вже незабаром запал достойника охолов, він лише цинічно знизав плечима. Зрештою, ніби говорив цим він, яке це має значення, раз вони не забули й про самого міністра з його швидкоплинною каденцією. Але неофіційний агент копальні Сан-Томе, працюючи на благо справи, все одно трохи занепокоївся, і це відбилось у його листах до дона Хосе Авельяноса, його дядька по матері.

— Жодна кривава макака з Санта-Марти не сунеться в ту частину Костаґуани, яка лежить за містком Сан-Томе, — запевняв пані Ґулд дон Пепе. — Звичайно, хіба що як почесна гостя, адже наш сеньйор адміністрадóр — серйозний político.

Але Чарлзові Ґулду за дверима його кімнати старий майор говорив з похмурим вояцьким гумором:

— У цій грі всі ми ставимо на кін наші голови.

А дон Авельянос бурмотів з глибоким самовдоволенням, що якимсь дивом ніби містило химерну домішку фізичного дискомфорту:

— Imperium in imperio[100], Еміліє, душко.

Але це, напевно, помічали лише посвячені. І для посвячених це було чудесне місце — вітальня «каси» Ґулдів, де вряди-годи можна було застати господаря — сеньйора адміністрадóра, — який постаршав, посуворішав, став таємничо мовчазний, а на його рум’яному, звиклому до свіжого повітря англійському обличчі поглибилися зморшки: він або влітав у двері, або вилітав з них на своїх тонких кавалеристських ногах — чи то щойно «спустившись із гір», чи то, побрязкуючи острогами та з батіжком для верхової їзди в руці, сáме готовий «піднятись у гори». Бував там ще дон Пепе, скромно-войовничий у своєму кріслі llanero, що не знати як зберіг серед диких збройних братовбивчих побоїщ свою вояцьку дотепність, своє знання світу і найвідповідніші для його становища манери, а ще — Авельянос, вилощений і фамільярний дипломат, за чиєю балакучістю ховалося багато обережності й мудрості в делікатних порадах, зі своїм рукописом історичної праці про Костаґуану під заголовком «Півстолітня смута», яку зараз було б необачно, на його думку, «випускати у світ» (якщо це взагалі було можливо), — ці троє разом із доньєю Емілією, витонченою, маленькою і подібною до феї за блискучим чайним сервізом, були перейняті однією спільною ідеєю, яка засіла їм у головах, одним спільним відчуттям напруженої ситуації, однією невідступною метою за будь-яку ціну зберегти копальню недоторканною. А також там можна було побачити капітана Мітчелла, трохи осторонь, біля одного з високих вікон, він справляв враження старомодного охайного старого парубка, — злегка набундючений, у білій жилетці, трохи знехтуваний і не в курсі цього, він перебував у повному невіданні, але уявляв собі, що він — у вирі подій. Славний чолов’яга, який провів цілих тридцять років свого життя у відкритому морі, аж поки дістав, як сам казав, «квиток на берег», і був вражений важливістю справ (без жодного стосунку до судноплавства), які провертались на суходолі. Мало не кожна подія звичайного щоденного життя для нього «відкривала нову еру» або ж ставала «історією», і лише іноді бундючність поступалася смутку, і він бурмотів, похнюпивши червонясте, досить вродливе обличчя з білосніжним прилизаним волоссям та короткими вусиками:

— Ах, це! Це, сер, була помилка.

Звичайно, відправлення першої партії срібла із Сан-Томе до Сан-Франциско на одному з поштових пароплавів ОПСК відкрило для капітана Мітчелла «нову еру». Зливки у футлярах з цупкої буйволячої шкіри з плетеними ручками, невеликих, так щоб їх могли легко переносити двоє чоловіків, обережно знесли парами до підніжжя гори серено з копальні, подолавши десь півмилі крутих заломистих стежок. Там повантажили срібло на валку двоколісних візків, схожих на просторі скрині із дверцятами ззаду, запряжених упростяж двома мулами кожен і під охороною озброєних кінних серено. Дон Пепе позамикав усі дверцята по черзі на замкú, і на його сигнальний свист валка візків під брязкіт острог та карабінів, помахи і цвьохання батогів рушила, враз глухо прогуркотівши порубіжним містком, «у країну злодіїв та кривавих макак», як схарактеризував той переїзд дон Пепе; на головах постатей у плащах — капелюхи, збиті набакир у першому промінні світанку, при стегнах — вінчестери, з-під складок пончо визирають худі й смагляві руки, які тримають вуздечки. Валка обігнула невеличкий гайок путівцем, який вів до копальні, проїхавши між хатами-мазанками та низькими кам’яними огорожами Рінкона, і пришвидшила рух на Каміно-Реаль: мулів доводилось підганяти, ескорт скакав чвалом, а дон Карлос їхав сам попереду, здійнявши за собою хмару куряви, в якій невиразно проглядали довгі вуха мулів, тріпотливі зелені та білі прапорці, що прикрашали кожен візок, піднесені поміж скупчення сомбреро цівки вінчестерів та блискучі білки очей, що роззирались довкола, а також дон Пепе, ледве видний в ар’єргарді цього торохкотливого закуреного каравану: з прямою спиною і незворушним обличчям він ритмічно підіймався й опускався верхи на вороному огирі з овечою шиєю та молотоподібною головою, що жував срібні вудила.

Заспані люди з маленьких придорожніх сілець і ранчо дізнавалися про наближення срібного ескорту з Сан-Томе до напівзруйнованих мурів міста з боку Кампо за навальним гомоном. Підходили до дверей, аби побачити, як він несеться по вибоїнах та каменюччі зі стукотом, брязкотом і цвьоханням батіжків, — ніби польова артилерійська батарея, яка з відчайдушним напором і за несхибним обрахунком мчить у бій, — а на чолі, далеко попереду, скаче самотня постать англійського сеньйора адміністрадóра.

Тим часом на обгороджених придорожніх випасах скажено гасали незагнуздані коні; важкі корови стояли по груди у травах, протяжно мукаючи гугнявими голосами; смиренний селянин-індіанець зиркав через плече і квапливо відпихав свого нав’юченого віслючка під саму кам’яну огорожу — аби дати проїхати срібному ескорту Сан-Томе, що мчав до моря; кілька