Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Але ненадовго. За день-два вона знову «підіймалась у гори», і її випещені запряжні мули знову довго простоювали без роботи. Донья Емілія спостерігала за зведенням першого каркасного будинку на нижній mesa, де мали розміститись контора та помешкання дона Пепе; чула, охоплена трепетом від почуття вдячності, як перша навантажена рудою вагонетка проторохтіла єдиним тоді спадом; вона стояла поряд із чоловіком, не кажучи ні слова, й уся похолола від хвилювання тієї миті, коли перша батарея всього лише з п’ятнадцятьох товкачів вперше була запущена в рух. Коли ніч освітив вогонь під першими ретортами в їхній повітці, вона не пішла відпочити на грубому простому ліжку, приготованому для неї у ще порожніх стінах каркасного будинку, аж поки не побачила першу пористу грудку срібла, що явилась у цей несталий світ із глибин Ґулдової копальні; аж тремтячи від запалу, вона возложила свої несріблолюбні руки на перший срібний зливок, вивалений ще теплим з ливарної форми, і, оцінюючи в уяві його могуть, наділила цей шматок металу цілою виправдувальною концепцією, ніби це не просто факт, а щось значно більше, щось ненамацальне, немов правдивий вираз певного почуття або зародження певного принципу.
Дон Пепе, також надзвичайно зацікавлений, дивився в неї з-за плеча з усмішкою, яка прокреслила на його лиці повздовжні зморшки, аж воно стало нагадувати шкіряну маску з добродушно-диявольським виразом.
— Хіба muchachos[95] Ернандеса не схотіли б запопасти цю дрібничку, яка скидається, por Dios[96], на кавалок олова? — пожартував він.
Ернандес, розбійник, був колись безневинним дрібним ранчеро, викраденим з дому за особливо жорстоких обставин під час однієї з громадянських воєн і присилуваним до служби в армії. Як солдат він поводився зразково, аж поки, вигадавши момент, не вбив свого полковника і не примудрився змитись. Разом із бандою дезертирів, які обрали його за ватажка, він отаборився за безлюдним і безводним Больсоном-де-Тоноро. Haciendas платили йому данину худобою та кіньми, про його могутність і чудесну невловність ходили легенди. Він сам-один, хіба з парою револьверів за поясом, заїжджав, осідлавши в’ючного мула, до сіл та маленьких містечок у Кампо, прямував простісінько до крамниці чи складу, вибирав, щó йому заманеться, і скакав геть, не зустрівши опору, — такий жах вселяли його подвиги та відвага. Бідних селян він зазвичай не чіпав; тих, хто належав до вищих верств, зупиняв на дорозі і грабував, а нещасливий чиновник, який потрапляв йому до рук, неминуче був суворо караний різками. Армійським офіцерам не подобалось, коли в їхній присутності звучало його ім’я. Його поплічники верхи на крадених конях сміялись, коли по їхні душі посилали регулярну кавалерію, — їм то була сама втіха за всіма правилами військової тактики підстерігати переслідувачів у засаді на горбистій місцевості довкола свого лігва. А виряджали ж бо карні експедиції, за голову Ернандеса була призначена ціна, були навіть спроби почати з ним переговори — звичайно, нечесні, але на його розбійницьку кар’єру це анітрохи не вплинуло. Нарешті, цілком по-костаґуанському, головний податківець Тоноро, який амбітно прагнув уславитись як переможець Ернандеса, запропонував йому певну суму грошей і безпечний виїзд із країни в обмін на видачу своєї банди. Але Ернандес, очевидно, був з іншого тіста, ніж визначні військові діячі та змовники Костаґуани. Цей хитромудрий, але банальний трюк (який часто, мов які чари, спрацьовував у ході придушення революцій) не подіяв на ватажка звичайнісіньких сальтеадорів[97]. Спершу все йшло згідно з очікуваннями податківця, але закінчилось дуже погано для ескадрону lanceros, відправлених (за вказівками податківця) до вибалка, куди Ернандес пообіцяв привести своїх поплічників, які нібито ні про що не підозрювали. Вони й прибули у призначений час, але приповзли навкарачки крізь кущі й дали про себе знати лише одностайним залпом з усіх стволів, так що багатьох кавалеристів повибивало з сідел. А ті, що втекли, щодуху поскакали в Тоноро. Подейкують, що їхній командир (який, маючи кращого коня, значно випередив решту) згодом напився до чортиків і жорстоко відгамселив амбітного податківця тупим кінцем своєї шаблі на очах у його дружини та доньок за те, що той завдав Національній армії такої ганьби. Найвищий цивільний посадовець Тоноро знепритомнів і повалився додолу, відтак його не в міру вразливий військовий колега покóпав його ногами скільки хотів і поколов острогами шию та обличчя. Ця чутка з глибинки Кампо, така типова для правителів цієї країни з її довгою історією гноблення, неефективності, безглуздих методів, зрад і диких звірств, дійшла і до пані Ґулд. Те, що люди розумні, виховані й сильні на вдачу сприймали це мовчки й без обурення, як щось цілком природне, було одним із симптомів деградації, і таке могло довести її майже до граничного відчаю. Далі дивлячись на зливок срібла, вона похитала головою у відповідь на заувагу дона Пепе:
— Якби не беззаконна тиранія вашого уряду, доне Пепе, багато хто з волоцюг, які нині з Ернандесом, жили б собі мирно і щасливо з чесної праці своїх рук.
— Сеньйоро, — із запалом вигукнув дон Пепе, — це правда! Бог наче наділив вас здатністю читати в людських серцях. Ви бачили їх за працею поряд з вами, доньє Еміліє, — лагідних, мов ягнят, терплячих, мов їхні власні burros[98], хоробрих, мов леви. Я водив їх під самі дула рушниць — я, що стою тут перед вами, сеньйоро, — за часів Паеса, який був сповнений щедроти, а в хоробрості з ним міг тут рівнятися хіба що дядько дона Карлоса, наскільки мені відомо. Не дивно, що в Кампо промишляють бандити, якщо в Санта-Марті правлять самі лише злодії, ошуканці та кровожерні макаки. Втім, усе одно, бандит є бандит, і ми мусимо запастися десятком добрих скорострільних вінчестерів, аби довезти срібло до Сулако.
Поїздка пані Ґулд з першим вантажем срібла до Сулако була завершальним епізодом того, що вона називала «моїм таборовим життям», перш ніж вона на постійно оселилась у своєму міському будинку, як то годилось і навіть належало дружині керівника такої важливої установи, як копальня Сан-Томе. Адже Сан-Томе мала стати установою, об’єднавчим осередком для всього у провінції, що потребувало порядку та стабільності. Здавалося, що з гірської ущелини спливає на цю землю безпека. Урядовці Сулако збагнули, що варто дати народові й усьому загалом спокій, бо копальня Сан-Томе їм усе щедро компенсує. Це був найкоротший шлях утвердити владу здорового глузду та справедливості, що їх Чарлз Ґулд вважав за можливе забезпечити передусім. Власне, копальня з її організацією, з різким зростанням її штату,
