Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Проміння вранішнього сонця палало на ніжно-жовтих, блідо-рожевих і блідо-блакитних фасадах великих будинків зі ще зачиненими ворітьми і заґратованими вікнами, в яких поки що ніхто не показувався. Серед усього залитого сонцем ряду порожніх балконів, що тягнувся вздовж вулиці, високо над пустельним хідником виднілась лише одна біла постать — дружина сеньйора адміністрадóра, вона перехилилася через бильця, аби бачити, як ескорт проїжджає до гавані: пишні важкі біляві коси, недбало закручені на маленькій голівці, та хмарка мережива на викоті муслінового капота. Усміхнувшись у відповідь на швидкий кинутий угору погляд свого чоловіка, вона оглядала всю валку, яка з дисциплінованим гамором проносилась у неї під ногами, і насамкінець відповідала дружнім кивком на вітання дона Пепе: церемонний шанобливий уклін і помах капелюхом до коліна.
З роками вервечка замкнених візків довшала, ескорт ставав численнішим. Що три місяці вулицями Сулако проносився дедалі більший потік коштовного металу, прямуючи в гавань, до сейфової кімнати контори ОПСК, де очікував відправлення на північ. Дедалі більший не лише за обсягом, а й за вартістю, що сягала колосальних величин, адже, як тріумфально сказав одного разу Чарлз Ґулд дружині, ніщо у світі не може зрівнятися з покладами концесії Ґулдів. Для обох них кожен ескорт, що проїжджав під балконами «каси» Ґулдів, був немов ще одна перемога, здобута в боротьбі за мир у Сулако.
Без сумніву, Чарлзові Ґулду попервах сприяв у розв’язаній ним битві період відносного миру, який встановився якраз десь у той самий час, а також загальне пом’якшення звичаїв, якщо порівняти з епохою громадянських воєн, яка дала початок залізній тиранії лихої пам’яті Ґусмана Бенто. У протистояннях, які вибухнули наприкінці його правління (протягом якого в країні цілих п’ятнадцять років тримався мир), було багато тупого недоумства, ще більше жорстокості і страждань, але набагато менше колишнього лютого й нещадного сліпого політичного фанатизму. Усе стало підлішим, мерзеннішим, нікчемнішим і більш підвладним відверто цинічним спонукам. Дедалі більше скидалось на бійку з незворушними мінами за все менші обсяги здобичі — адже підприємства цілого краю були по-дурному знищені. Отак і сталося, що провінція Сулако, колись — поле жорстоких партійних міжусобиць, стала до певної міри однією з вагомих винагород у політичній кар’єрі. Великі світу сього (в Санта-Марті) зарезервували посади в колишній Західній Державі за своїми найближчими й найдорожчими: племінниками, братами, чоловіками улюблених сестер, сердечними приятелями, відданими прибічниками — або ж прибічниками непересічними, яких вони, може, й побоювались. Це був благословенний край великих можливостей та найвищих заробітків, бо копальня Сан-Томе мала свою власну неофіційну платіжну відомість, чиї статті та суми, встановлювані Чарлзом Ґулдом та сеньйором Авельяносом, були відомі одному значному бізнесменові зі Сполучених Штатів, який щомісяця приділяв близько двадцятьох хвилин своєї пильної уваги справам Сулако. Водночас у цьому регіоні республіки потихеньку зосереджувались різноманітні матеріальні інтереси, підкріплені впливом копальні Сан-Томе. Якщо, наприклад, податкову службу в Сулако загалом розцінювали в політичному світі столиці як відкритий шлях до будь-якої офіційної посади в міністерстві фінансів тощо, то, з іншого боку, зневірені бізнесові кола республіки почали розглядати Західну провінцію як землю обітовану безпеки, особливо якщо комусь вдавалось налагодити добрі стосунки з адміністрацією копальні.
— Чарлз Ґулд — молодець! Абсолютно необхідно заручитись його підтримкою, перш ніж робити найменший крок. Якщо зможете, добийтесь, аби вас рекомендував йому Мораґа — агент короля Сулако, не знаєте чи що.
Тож не дивно, що сер Джон, приїхавши з Європи розчищати шлях для своєї залізниці, натрапляв у Костаґуані на ім’я (і навіть прізвисько) Чарлза Ґулда на кожному кроці. Агент адміністрації Сан-Томе в Санта-Марті (вилощений, добре поінформований добродій, на думку сера Джона) надав, безперечно, таку велику допомогу в організації президентської поїздки, що сер Джон почав уже думати, ніби в передаваних пошепки натяках на неосяжний таємний вплив Ґулдової концесії таки щось є. На той час шепти ходили ось про що — буцімто адміністрація Сан-Томе фінансувала, принаймні почасти, останню революцію, яка вилилась у п’ятирічну диктатуру дона Вінсенте Ріб’єри, людини культурної та з бездоганною репутацією, якому вручили мандат на здійснення реформ найкращі люди держави. Чоловік серйозний, добре поінформований, він начебто був щирим, сподівався на краще, на утвердження у громадському житті законності, добросовісності та порядку. Тож тим краще, гадав сер Джон. Він завжди працював масштабно: була позика державі та проект систематичної колонізації Західної провінції, включений в одну величезну схему з будівництвом Національної центральної залізниці. Добросовісність, порядок, мир були в ситуації цього стрімкого розвитку матеріальних інтересів у страшенному дефіциті. Будь-хто, хто виступав на боці цих трьох засад, та ще й здатний допомогти, мав в очах сера Джона вагу. У «королі Сулако» він не розчарувався. Як і передбачав головний інженер, поодинокі труднощі завдяки втручанню Чарлза Ґулда відпали. У Сулако сера Джона вітали з надзвичайними почестями, мало не як самого президента-диктатора, і цим можна пояснити той очевидний факт, що під час ланчу, влаштованого на «Юноні» перед самим відплиттям із Сулако з президентом-диктатором та визначними іноземними гостями в його почті на борту, генерал Монтеро перебував у кепському гуморі.
Excellentíssimo[102] («надія чесних людей», як звернувся до нього дон Хосе у публічній промові, виголошеній від імені Провінційної асамблеї Сулако) сидів на чолі довгого столу, капітан Мітчелл, з достеменно осклілими очима та побагровілою фізіономією від усвідомлення урочистості цього «історичного моменту», займав місце на протилежному боці як представник ОПСК у Сулако, а навколо нього розташувались господарі тієї неофіційної церемонії разом із капітаном корабля та деякими дрібнішими чиновниками. Ці життєрадісні смагляві маленькі добродії скоса весело поглядали на пляшки з шампанським, які почали вистрілювати за спинами гостей у руках корабельних стюардів. Бурштинове піняве вино по вінця наповнило келихи.
Чарлз Ґулд сидів поряд з іноземним послом, який півголосом апатично розповідав йому про полювання та стрільбу. Повне бліде обличчя в окулярах та з обвислими жовтими вусами настільки контрастувало із зовнішністю сеньйора адміністрадóра, що той здавався вдвічі смаглявішим, рум’янішим, сповненим у сто разів інтенсивнішого життя, попри свою мовчанку. Сусідом дона Хосе Авельяноса був інший іноземний дипломат, брюнет, який поводився спокійно, уважно, самовпевнено і дещо обережно. На етикет у цій усій події ніхто не зважав, от хіба генерал Монтеро був у парадному мундирі, так густо
