Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

пониклою головою, сардонічною посмішкою і прикрим поглядом скоса. Але ці два очільники співпрацювали в повній згоді. Отець Роман, сухорлявий, маленький, меткий, зморшкуватий, з великими круглими очима та гострим підборіддям, а до того ж великий любитель нюхнути тютюнцю, був колись ще й похідним капеланом: висповідав багато простих душ на полях битв за республіку, вклякаючи біля вмирущих на схилах пагорбів, у високій траві, в тінистих лісах, аби вúслухати останню сповідь, вдихаючи запах пороху, чуючи торохтіння мушкетів і дзижчання та порскання куль. І яка ж у тому шкода, коли надвечір у пресвітерії вони візьмуться до засмальцьованої колоди карт і зіграють партію перед тим, як дон Пепе зробить останній обхід, аби простежити, чи всі вартові копальні — загін, який він сам організував, — на своїх постах? Власне, для виконання цього останнього перед сном обов’язку дон Пепе і начіплював свою стару шаблю на веранді достеменно американського білого каркасного будинку, що його отець Роман іменував пресвітерією. А видовжена, низька і темна гостроверха будівля поряд, подібна до просторої стодоли з дерев’яним хрестом на гребені даху, то була гірницька каплиця. Там отець Роман щодня відправляв месу перед темнавою запрестольною іконою Воскресіння, де змальовано відвалену сіру могильну плиту, бліду постать з довгими руками і ногами, яка підноситься ввись в овалі тьмяного світла, та повержених ниць смаглявих легіонерів у шоломах, якраз на передньому плані смолянисто-чорної барви.

— Ця ікона, діти мої, muy linda е maravillosa[90], — казав, бувало, отець Роман своїй пастві, — яку ви споглядаєте тут завдяки щедротам дружини нашого сеньйора адміністрадóра[91], була написана в Європі, у країні, значно більшій за нашу Костаґуану, і там жили святі та творилися чудеса.

І в запалі він заживав понюх тютюну. Але коли раптом котрась допитлива душа бажала довідатися, в якому напрямі та Європа розташована, вгору чи вниз по узбережжю, отець Роман, аби приховати своє спантеличення, ставав дуже замкнутий і суворий.

— Немає сумніву, що це вельми далеко. Але неосвіченим грішникам копальні Сан-Томе, як-от тобі, слід пильно подумати про посмертну кару замість того, щоб розпитувати про розміри Землі з усіма її країнами та народами, бо то геть недоступне твоєму розуму.

Після незмінного «Добраніч, падре!» — «Добраніч, доне Пепе!» ґобернадóр виходив у темряву важким сягнистим кроком, притримуючи збоку шаблю і подавшись усім корпусом уперед. Веселість, доречна під час невинної картярської гри на кілька сигар чи пачку мате, враз змінювалася суворим офіційним настроєм офіцера, який вирушив обійти аванпости військового табору. Один гучний сигнал свистка, який висів у нього на шиї, негайно викликав у відповідь на верхів’ях ущелини різноголосся пронизливих свистів, змішаних із собачим гавкотом, що зрештою поволі затихав, а в тиші з’являлися два серено[92], які тримали варту біля містка і тепер безшумно наближались до нього. Довгий каркасний будинок по один бік дороги — склад — був зачинений і зусібіч забарикадований, а навпроти, в другому білому каркасному будинку, ще довшому і з верандою, — то був шпиталь, — у двох вікнах помешкання доктора Моніґема світилося. Навіть ніжне листя купи перцевих дерев не ворушилось — таке безвітря панувало в темряві, зігрітій гарячим подихом розжарених на сонці скель. Дон Пепе стояв якусь хвильку навпроти двох нерухомих серено, і раптом високо на стрімкому схилі гори, поцяткованої поодинокими смолоскипами, ніби вогняними бризками, що їх розсúпали два великі сліпучі грона вогнів повище, починало гримотіти. Потужне деренчання і двигтіння набирало швидкості і сили, його підхоплювали схили ущелини і доносили громове відлуння в долину. Один пасадеро[93] з Рінкона присягався, що в тихі ночі, прислýхавшись у дверях свого дому, він чув, що в горах неначе буря реве.

А Чарлзові Ґулду, певно, уявлялося, що цей гомін мав би досягати найдальших меж провінції. Коли ночами він під’їжджав до копальні верхи, гомін зустрічав його на узліссі невеличкого гайка відразу за Рінконом. Годі було помилитися: це гуркотіла й рокотала гора, вивергаючи потік рудовмісної породи, яку товкли товкачі, й у серці Чарлза це відлунювало з особливою силою — наче відозва, яка гримить на всю країну, чудо того доконаного факту, що сміливе бажання — здійснилося. Цей самий звук причувся йому того давнього вечора, коли він з дружиною після виснажливого переїзду через смугу лісів зупинив коней на бéрезі струмка, і вони вперше задивились на відлюддя зарослої джунглями ущелини. Тут і там здіймались вершини пальм. У глибокій розколині за рогом гори Сан-Томе (квадратної, наче зруб) проблискувала крізь важке темно-зелене листя деревовидних папоротей тоненька скляна нитка водоспаду. Дон Пепе, який їх супроводжував, виїхав уперед і, показавши рукою на ущелину, з жартівливою урочистістю прорік:

— Сеньйоро, перед вами — не що інше як гадючий рай.

І тоді вони розвернули коней і поскакали назад, аби заночувати в Рінконі. Алькальд Морено — старий зморшкуватий сержант часів Ґусмана Бенто — шанобливо звільнив свій будинок разом із трьома своїми миловидними доньками, щоб іноземна сеньйора та їх милості кабальєро мали де зупинитись. Усе, що він просив Чарлза Ґулда (якого прийняв за втаємничену офіційну персону) зробити для нього, так це нагадати верховному уряду — верховному El Gobierno — про пенсію (що становила близько одного долара на місяць), яку йому, на його переконання, призначено. Як він мовив, по-вояцькому випрямивши згорблену спину, пенсію йому обіцяно ще «багато років тому за доблесть, проявлену у війнах з дикунами-індіанцями, коли я ще був молодий, сеньйоре».

Водоспаду вже не існувало. Деревовидні папороті, які розкошували в його бризках, вже повсихали навколо безводної ковбані, а глибока розколина перетворилась на велику канаву, наполовину завалену порожньою породою та вимивками. Вода зі струмка, загаченого вище за течією, ринула по відкритих, розміщених на риштуванні жолобах, видовбаних зі стовбурів дерев, до турбін, які запускали в рух товкачі на нижньому майданчику, — mesa grande[94] копальні Сан-Томе. Пам’ять про водоспад з його дивовижними, мов ті висячі сади, папоротями над ущелиною збереглась лише на акварельному ескізі пані Ґулд: одного дня вона нашвидку намалювала його, сидячи на очищеній від чагарників галявинці в затінку солом’яного даху, встановленого для неї під керівництвом дона Пепе на трьох грубих жердинах.

Пані Ґулд бачила все від самого початку: розчищання хащів, прокладання дороги, прорубування нових стежок на скелястому схилі Сан-Томе. Цілими тижнями жила вона там разом з чоловіком і за той рік так мало бувала в Сулако, що поява екіпажа Ґулдів на Аламеді хвилювала всю громаду. З важких фамільних карет, що везли статечних сеньйор і чорнооких сеньйорит, урочисто котячись тінистою алеєю, їй вітально