Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
У Сулако розповідали, що отам, «у горах», дон Пепе ходив карколомними стежками з великою шаблею при поясі та у зношеному мундирі з потьмянілими золотими еполетами старшого майора. Більшість гірників, а це були індіанці з великими дикунськими очима, зверталась до нього «Тайта» (батьку), як ця костаґуанська босота зверталась до кожного, хто носив взуття, а от Басіліо, власний мосо[84] пана Ґулда і старший слуга в «касі», щиросердно й у згоді з власним відчуттям пристойності, одного разу урочисто оголосив про його прихід так:
— Прибув сеньйор ґобернадóр[85].
Дон Хосе Авельянос, який був тоді у вітальні, безмірно потішився влучністю цього титулу і добродушно підхопив його, аби привітати старого майора, щойно вояцька постать того з’явилась у дверях. Дон Пепе лише усміхнувся у свої довгі вуса, ніби хотів сказати: «Могли б і ще гірше обізвати старого солдата».
Отак він і лишився сеньйором ґобернадóром, лаконічно кепкуючи зі своїх посадових обов’язків та царини, де, як він із жартівливим перебільшенням запевняв пані Ґулд:
— Без відома ґобернадóра і миша не проскочить, сеньйоро.
І він з виглядом знавця постукував себе пучкою вказівного пальця по вусі. Навіть коли сама лише кількість гірників зросла до шістьох сотень, він, здавалося, знав кожного з них особисто, всіх отих незліченних Хосе, Мануелів, Іґнасіо з підпорядкованих йому селищ — primero, segundo чи tercero[86] (при копальні було три селища). Він розрізняв їх не лише за пласкими безрадісними обличчями, які здавались пані Ґулд однаковісінькими, ніби на них стояло те сáме спадкове тавро страждання і терпіння, але, вочевидь, також за найтоншими відтінками шкіри їхніх спин — червонясто-брунатними, чорнувато-брунатними, мідно-брунатними, — коли під час перезміни на відкритому майданчику перед входом до головного штреку робітники в самих лише полотняних кальсонах та шкіряних шоломах, страшенно човгаючи взутими в сандалі ногами, зливались у мішанину голих рук і ніг, завданих на плечі кайл, розгойданих ліхтарів. То був час перепочинку. Ліниво стовбичили хлопчаки-індіанці, попритулявшись до маленьких порожніх вагонеток, вишикуваних у довгу вервечку; сиділи навпочіпки, курячи довгі сигари, решетувальники та рудодробарі; великі дерев’яні спади, що косо підіймались до краю майданчика, німували, і чути було лише безперестанний несамовитий шум води у відкритих жолобах, її шалене дзюрчання і хлюпотіння під гуркіт турбінних коліс, та ще глухі монотонні удари товкачів, які дробили на порох рудовмісну породу на нижньому майданчику. Бригадири, яких вирізняли бронзові бляхи, що висіли в них на голих грудях, шикували свої бригади, і зрештою гора ковтала половину безмовної юрби, а друга її половина спускалась довгими лавами по зиґзаґоподібних стежках на дно ущелини. Була вона глибока, і в самому її низу між карколомними кам’яними стромовинами вилась вузька смужка рослинності, яка нагадувала тонкий зелений шнур, і три купчасті острівці бананових заростей, окоренкуваті листаті пальми та ще якісь інші тінисті дерева позначали селище Перше, селище Друге і селище Третє, де мешкали гірники Ґулдової концесії.
Попервах, коли пасторальним Кампо поширилися чутки про безпечну працю, докотившись, ніби повінь, і до далеких блакитних бескетів Сьєрри, до найменших її закутків та розколин, — у цю місцину серед гірського масиву Іґероти посунули цілими родинами. Перший — батько в гостроверхому солом’яному брилі, за ним — мати зі старшими дітьми, зазвичай і приземкуватий віслючок, усі з поклажею, окрім хіба ватажка каравану, та ще, можливо, котроїсь дорослої дівчини, гордості сімейства, яка йшла босяка, струнка, мов стріла, зі смолянистими косами, пухким гордовитим профілем, і не несла нічого, крім маленької сільської гітари та пари зв’язаних докупи м’яких шкіряних сандалів за спиною. Побачивши такі-от гурти переселенців, що витягувались вервечкою на перехресних стежках між пасовиськами чи ставали табором на узбіччі королівської дороги, мандрівники верхи на конях казали один одному:
— І ці йдуть до копальні Сан-Томе. Завтра побачимо ще.
Приостроживши в сутінках коней, вони обговорювали найважливіші новини провінції, новини про копальню Сан-Томе. Її зібрався запустити багатий англієць, — а може, й не англієць, quien sabe[87]! Іноземець, у якого повно грошей. О так, пішло діло. Люди, які переганяли в Сулако череду чорних биків на наступну кориду, розповідали, що з брами posada[88] у Рінконі, в якійсь милі від міста, видно, як на горі над деревами мерехтять вогні. А ще бачили жінку, яка їхала боком на коні, і то не на дамському сидінні, а таки на чомусь на кшталт сідла, ще й у чоловічому капелюсі. До того ж вона ходила пішки гірськими стежками. Жінка-інженер, не інакше.
— Що за нісенітниці! Не може такого бути, сеньйоре!
— Sí! Sí! Una Americana del Norte[89].
— Он воно що! Якщо вже ваша милість такі обізнані… Una Americana — якесь таке воно й мало бути.
І вони трохи сміялися, здивовано і зневажливо, не зводячи сторожких очей з тіней на дорозі, бо один з них часто наражався на лихих людей, подорожуючи в пізню пору по Кампо.
Що ж до дона Пепе, то він знав так добре не лише чоловіків, а міг, схоже, кинувши один пильний, уважний погляд, упізнати у своїх володіннях кожну жінку, дівчину чи зовсім підлітка. Спантеличувала його часом лише малеча. Часто його можна було побачити в компанії падре, коли обидва замислено споглядали на сільській вулиці купу поважних смаглявих дітей, неголосно радячись, як би то їх, що називається, «розсортувати», або ж пильно розпитували про тата-маму якогось малого розважливого халамидника, який трапився їм дорóгою, — голого серйозного бродяжку з сигарою в дитячому ротику, а може, й з маминою вервицею, поцупленою собі на прикрасу, — разком намистин, який спускався аж до самого його натоптаного животика. Ті два пастирі гірничої пастви, духовний і світський, були дуже добрі друзі. З доктором Моніґемом, пастирем медичним, який перебрав ці обов’язки з доручення пані Ґулд і жив при шпиталі, вони не були в таких близьких взаєминах. Та й ніхто не міг бути у близьких взаєминах із сеньйором лікарем, таємничим і незбагненним з тими його перекошеними плечима,
