Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

і містечках Кампо, що аристократів чекає смерть. На дуже ранній стадії, на самому початку заворушень, Ернандес, той, що бандит, запропонував (через посередництво старого священника у глухому селі) передати двох таких агентів у руки ріб’єристської влади в Тоноро. А ті потім прибули до нього й пообіцяли все це йому пробачити, а якщо він зі своєю кінною бандою приєднається до повстанської армії, то генерал Монтеро, мовляв, надасть йому звання полковника. Пропозицію Ернандеса тоді не взяли до уваги. Продиктованого ним листа долучили як свідчення доброї волі до петиції, адресованої Асамблеї Сулако, з проханням дозволити призвати його разом з усіма його поплічниками в ополчення, сформоване в Сулако для захисту п’ятирічного мандату на відродження держави. Петиція, як і все інше, опинилась у руках дона Хосе. Він показав пані Ґулд ці аркушики брудно-сірого грубого паперу (можливо, вкраденого в якійсь сільській крамниці), покриті недбало нашкрябаною нерозбірливою писаниною старого падре, якого виволокли з його хатини, прибудованої до валькованої церкви, аби зробити його секретарем грізного сальтеадора. Дон Хосе і донья Емілія схилилися при світлі лампи у вітальні Ґулдів над листом, що містив гнівний і все ж смиренний протест проти сліпого і безглуздого варварства, яке перетворило чесного ранчеро на бандита. У постскриптумі священник стверджував, що його хоч і позбавили свободи на десять днів, але поводилися з ним гуманно і шанобливо, як того вимагає його священне покликання. Виявляється, він висповідав і дав розгрішення ватажкові та більшості його бандитів — і гарантує щирість їхньої доброї волі. Він попризначав їм тяжкі покути, авжеж — у формі молебнів та посту, але проникливо доводив, що їм буде складно надовго примиритися з Богом, поки вони не примирилися з людьми.

Напевно, ніколи ще Ернандес не ризикував своєю головою менше, ніж тоді, коли смиренно прохав про дозвіл купити помилування собі та своїй банді дезертирів ціною вступу на військову службу. Він легко міг від’їжджати на далекі відстані від пустельних земель, де ховалось його лігво, бо в усій провінції не залишилося жодного військового підрозділу. Регулярний гарнізон Сулако вирушив на південь, де йшла війна, на борту одного з пароплавів ОПСК разом зі своїм духовим оркестром, який, відпливаючи, заграв на містку марш Болівара. Великі фамільні карети, що під’їхали до берега гавані, аж розгойдувались на своїх високих шкіряних ресорах від запалу сеньйор і сеньйорит, які повставали на повен зріст і махали мереживними хустинками, поки від молу один по одному відчалювали баркаси, повнісінькі вояків.

Посадкою керував Ностромо під контролем капітана Мітчелла, розчервонілий на сонці, показний у своїй білій жилетці, уособлюючи об’єднану спільними тривогами добру волю всіх матеріально зацікавлених сил цивілізованого світу. Генерал Барріос, який командував частинами, на прощання запевнив дона Хосе, що вже за три тижні Монтеро сидітиме в нього в дерев’яній клітці, яку тягнутимуть три пари волів, і так його провезуть через усі міста республіки.

— І тоді, сеньйоро, — вів він далі, знімаючи кашкета з кучерявої сталево-сивої голови перед пані Ґулд у її ландо, — і тоді, сеньйоро, ми перекуємо наші мечі на рала і розбагатіємо. Навіть я сам, щойно залагодиться ця маленька справа, відкрию на якійсь ділянці своєї землі на llanos fundación[120] і спробую заробити у мирі та спокої трохи грошей. Сеньйоро, ви знаєте, вся Костаґуана знає — та що це я? — увесь Південноамериканський континент знає, що Пабло Барріос зажив уже досить воєнної слави.

Чарлз Ґулд не був на цих тривожних патріотичних проводах. То була не його компетенція — дивитися, як вирушають солдати. Ані його компетенція, ані схильність, ані лінія поведінки. Його компетенцією, схильністю та лінією поведінки було об’єднати зусилля, аби й далі забезпечувати безперешкодний плин підземних багатств, який він власноруч налагодив, з наново розтятого боку гори. Мірою того, як розвивалась копальня, він виховав собі помічників з-поміж місцевої людності. Були то бригадири, ремісники та канцеляристи, а за ґобернадóра гірничого селища був дон Пепе. Поза цим, увесь тягар Imperium in Imperio, великої Ґулдової концесії, повністю лежав на його плечах, — концесії, що самої лише її тіні було досить, аби вичавити життя з його батька.

Пані Ґулд не мала власної срібної копальні, аби за нею наглядати. Її представляли у повсякденному житті Ґулдової концесії два її заступники, лікар і священник, а вона задовольняла свою жіночу любов до піднесених почуттів, відвідуючи заходи, чия значущість прояснювалася для неї у вогні її омріяних задумів. Того дня вона захопила з собою в гавань обох Авельяносів, батька і доньку.

Дон Хосе, окрім інших своїх занять у той неспокійний час, став головою Патріотичного комітету, який озброїв вдосконаленою моделлю бойової гвинтівки значну частину військових підрозділів, підпорядкованих Сулако. Від неї сáме відмовилася заради чогось іще ефективнішого одна з європейських держав. Яку частину ринкової ціни на списану зброю покрили добровільні внески знатних родин і скільки дон Хосе доклав з тих коштів, якими здогадно розпоряджався за кордоном, залишилось таємницею, яку міг би відкрити лише він сам, але Ricos, як називав їх народ, таки робили внески під тиском красномовства свого Нестора. Деяких найекзальтованіших дам це сподвигло пожертвувати свої коштовності, передавши їх у руки людини, яка була життям і душею партії.

Були моменти, коли і його життя, і душа були ніби аж переобтяжені стількома роками непохитної віри у відродження. Він мав майже безживний вигляд, коли суворо сидів у ландо поруч пані Ґулд: його витончене старече чисто поголене обличчя рівного відтінку, ніби виліплене з жовтого воску, затіняв м’який фетровий капелюх, темні очі дивилися в одну точку. Антонія, прекрасна Антонія, як називали панну Авельянос у Сулако, сперлась на спинку сидіння навпроти, і її доладна фігура, поважний овал обличчя з повними червоними вустами надавали їй вигляду зрілішого, ніж у пані Ґулд з її жвавим лицем і маленькою виструнченою поставою під погойдливою парасолькою від сонця.

Антонія скільки могла турбувалася про свого батька, її загальновизнана самопосвята пом’якшувала скандальне враження від її зневаги суворих умовностей, яким було підпорядковане життя латиноамериканського дівоцтва. І, правду кажучи, у ній уже було мало дівочого. Подейкували, що вона часто писала державні документи під диктовку свого батька, а ще їй було дозволено читати всі книжки з його бібліотеки. На прийняттях — де пристойність становища рятувала присутність дуже немічної старої дами (родички Корбеланів), цілковито глухої й закляклої у кріслі, — Антонія могла обстоювати свою думку в дискусії з двома-трьома чоловіками водночас. Очевидно, що вона не була тією дівчиною, яка задовольниться спогляданням у заґратоване віконечко закутаної у плащ постаті коханого, який притаївся за