Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

ім’я виконання своєї патріотичної місії захоплювала містечка у глушині й залишала за собою об’єднану країну, де за димом спалених будинків та запахом пролитої крові вже годі було розгледіти ганебні плями федералізму. Дон Хосе Авельянос пережив ті часи. Можливо, Громадянин і Спаситель Вітчизни, зневажливо возвіщаючи йому, що він вільний, подумав, що цей здичавілий аристократ має надто підірване здоров’я та статки і надто надламаний дух, аби й далі становити небезпеку. Або ж, можливо, то була просто примха. Коли Ґусман Бенто, постійно сповнений надуманих страхів та похмурих підозр, усвідомлював, що його піднесено на вершину влади та безкарності, недосяжну для інтриганів з простих смертних, то з ним траплялись раптові напади необґрунтованої самовпевненості. У такі моменти він імпульсивно наказував відслужити урочисту подячну месу, яку з великою пишнотою правив у соборі св. Марти тремтячий запобігливий архієпископ, ним же й поставлений. Він слухав службу, сидячи у позолоченому кріслі перед головним вівтарем в оточенні цивільних та військових членів уряду. У соборі юрмилась неполітична еліта Санта-Марти, бо для будь-кого з відомих людей було б не зовсім безпечно лишатися осторонь від демонстрацій президентського благочестя. Отак, поклоняючись єдиній силі, чию зверхність над собою він був схильний визнавати, президент сардонічно грався у милосердя і сипав направо й наліво помилуваннями у політичних справах. Не лишилось у нього зараз іншого способу насолоджуватися своєю владою, ніж бачити, як його розгромлені супротивники безпорадно виповзають на світло денне з темних смердючих камер Collegio[114]. Їхня немічність живила його невситиме марнославство, та й завше їх можна було схопити знову. Для жінок з їхніх родин неписаним правилом було складати згодом подяку під час особливої аудієнції. Втілення того химерного божества, El Gobierno Supremo[115], приймав їх стоячи, заломивши капелюха, і грізно буркотів, закликаючи їх на знак вдячності виховувати своїх дітей у дусі вірності демократичній формі правління, «яку я утвердив заради щастя нашої країни». Оскільки передні зуби йому вибили під час якогось інциденту в його минулому пастушому житті, він шепеляв і говорив нерозбірливо. Він трудився во благо Костаґуани сам-один серед зрадників та опозиціонерів. Годі вже, а то він стомиться милувати!

Дон Хосе Авельянос знав, що це за милування.

Його здоров’я і добробут були таки добряче підірвані, аби розігрувати перед верховним очільником демократичних інституцій щиру подячну виставу. Він подався на спочинок до Сулако. Його дружина мала в тій провінції маєтності й ніжною турботою повернула чоловіка з дому смерті й неволі до життя. Коли вона померла, їхня донька, єдина їхня дитина, була вже досить дорослою, щоб присвятити себе «бідолашному папá».

Панна Авельянос, яка народилась у Європі й почасти здобула освіту в Англії, була високою серйозною дівчиною з холоднокровними манерами, мала широке біле чоло, розкішне темно-каштанове волосся і сині очі.

Юні леді Сулако благоговіли перед її вдачею та вихованням. Вона мала репутацію дівчини дуже освіченої та глибокодумної. Щодо гордощів, то добре відомо, що всі Корбелани були горді, а її мати — з дому Корбеланів. Дон Хосе Авельянос дуже покладався на самопосвяту своєї любої Антонії. Він приймав її турботи так сліпо, як ті, котрі, хоч і створені за Божим образом і подобою, однак скидаються на нечулих кам’яних ідолів, перед якими куриться жертовний дим. Дон Хосе був знищений у всіх сенсах, проте людина, в якій горять пристрасті, не буває в житті банкрутом. Дон Хосе Авельянос пристрасно бажав своїй країні миру, процвітання та (як зазначено в передмові до «Півстолітньої смути») «почесного місця у спільноті цивілізованих націй». У цій останній фразі він розкривається не лише як патріот, а й як повноважний посол, тяжко принижений віроломством свого уряду стосовно іноземних власників облігацій у їхньому краю.

Здавалося, що безглузда колотнеча захланних клік, яка прийшла на зміну тиранії Ґусмана Бенто, відчинила вікно можливостей для здійснення його бажання. Він був застарий, аби особисто виходити на арену в Санта-Марті. Проте тамтешні діячі на кожному кроці шукали його поради. Сам він гадав, що може принести найбільшу користь здалека, залишаючись у Сулако. Його ім’я, зв’язкú, колишнє становище, досвід викликáли повагу в людей його класу. Ще більше посилило його вплив відкриття, що цей чоловік, який живе в гордій бідності у міській резиденції Корбеланів (навпроти «каси» Ґулдів), спроможен підтримувати громадські справи матеріально. Це його лист-відозва відіграв вирішальну роль у висуванні на президентство дона Вінсенте Ріб’єри. Ще один неофіційний державний документ, складений доном Хосе (цього разу у вигляді звернення від імені провінції), спонукав того ревного конституціоналіста прийняти надзвичайні повноваження, надані йому на п’ять років переважною більшістю голосів під час голосування на конгресі в Санта-Марті. То був особливий мандат на забезпечення благоденства народу на основі міцного миру та погашення державного боргу через задоволення всіх справедливих претензій закордонних позичальників.

Пополудні новини про те голосування досягли Сулако: звичною об’їзною поштовою дорóгою через Кайту, а далі над узбережжям — пароплавом. Дон Хосе, який очікував на пошту у вітальні Ґулдів, підхопився з крісла-гойдалки і навіть не зауважив, що з його колін злетів капелюх. Обіруч розкуйовдив своє коротко стрижене срібне волосся, не знаходячи слів від нáдміру радості.

— Еміліє, душко, — нарешті вигукнув він, — дай-но я тебе обійму! Дай-но я…

Без сумніву, капітан Мітчелл, який теж там був, кинув доречну репліку про світанок нової ери, але якщо дон Хосе й подумав про щось подібне, то його красномовство цього разу його зрадило. Пані Ґулд швидко кинулась до нього і, з усмішкою підставляючи щоку своєму давньому другові, дуже мудро здогадалась підтримати його рукою, чого він справді потребував.

Дон Хосе враз опанував себе, але ще якийсь час не міг вимовити нічого путнього.

— Ох ви ж мої патріоти! Ох ви ж мої патріоти! — тільки й бурмотів він, переводячи погляд з капітана на господиню дому. У нього в голові почали снуватися туманні плани наступної історичної праці, де закарбувалися б усі самовіддані діяння в ім’я відродження його коханої країни, аби їх благоговійно пошанували нащадки. Цей історик, якому вистачило духу написати про Ґусмана Бенто: «І все ж це чудовисько, заплямоване кров’ю своїх співвітчизників, не можна беззастережно прирікати на прокляття прийдешніх поколінь. Це таки правда, що й він любив свою вітчизну. Він дав їй дванадцять років миру і, повновладно розпоряджаючись людськими життями та статками, помер у злиднях. Його найбільшою вадою була, мабуть, не жорстокість, а невігластво», — і цей чоловік, який зміг написати таке про лютого гонителя (цитований уривок увійшов до його «Історії смути»), вже з першим знаменням успіху відчув майже безмежну любов до