Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

І так само, як багато років тому, спокійно і з міркувань практичної потреби, сильнішої за будь-яку політичну доктрину, оголив шаблю Генрі Ґулд, — отак тепер, за інших часів, Чарлз Ґулд кинув на кін срібло Сан-Томе. Inglez[116] із Сулако, «костаґуанський англієць» у третьому поколінні, мав у собі так само мало від політичного інтригана, як і його дядько — від революціонера-головоріза. Їхні вчинки, зумовлені їхньою вродженою інстинктивною чесністю, були обґрунтовані. Вони бачили шанс і вдавались до відповідної зброї.

Позиція Чарлза Ґулда — вигідна позиція на тлі тієї спроби відновити мир і кредитоспроможність Республіки — була дуже виразна. Попервах він мусив пристосовуватись до корумпованої системи з таким наївним зухвальством, що роззброював ненависть тих, хто мав відвагу не боятись безоглядної сили корупції руйнувати все, чого вона торкалась. Йому здавалось, що навіть спалахувати через це гнівом — недостойно. Він обертав корупцію собі на користь із холодним безстрашним презирством, радше виявленим, ніж прихованим у формах незворушної ввічливості, що звóдила нанівець майже всю принизливість ситуації. Можливо, глибоко в душі він через це мучився, бо ж малодушних ілюзій він не мав, але обговорювати етичний бік справи з дружиною він уникав. Вірив, що вона, хоч і буде трішки розчарована, та має досить розуму, аби збагнути, що його вдача оберігає підприємство, якому вони присвятили життя, так само надійно або й ще надійніше, ніж лінія його поведінки. Надзвичайно стрімкий розвиток копальні вклав йому в руки велику потугу. Відчуття того, що процвітання завжди залежить від нерозумної жадоби, дедалі більше його дратувало. А для пані Ґулд це було принизливо. В усякому разі це було небезпечно. У конфіденційних посланнях, які курсували між Чарлзом Ґулдом, Королем Сулако, і головним виразником зацікавленості у сріблі та сталі в далекій Каліфорнії, міцніло переконання, що будь-яка ініціатива людей освічених і чесних повинна мати негласну підтримку. «Можете сказати Вашому другу Авельяносові, що я так вважаю», — написав пан Голройд у відповідний момент зі свого непорушного святилища на одинадцятиповерховій фабриці великих справ. І невдовзі по тому, завдяки кредиту, відкритому Третім південним банком (розташованим через будинок від фірми Голройда), в Костаґуані сформувалась під пильним оком управителя копальні Сан-Томе партія ріб’єристів. А дон Хосе, спадковий друг родини Ґулдів, зміг сказати:

— Мабуть, мій любий Карлосе, моя віра буде недаремна.

Розділ II

По завершенні ще одного вписаного в літопис громадянських воєн збройного протистояння, результат якого визначила перемога Монтеро під Ріо-Секо, «чесні люди», як називав їх дон Хосе Авельянос, вперше за пів століття змогли полегшено зітхнути. Закон про п’ятирічний мандат став основою того відродження, якого дон Хосе так палко прагнув, і він так на нього сподівався, що ці надії та прагнення стали для нього чимось на зразок еліксиру вічної молодості.

А коли раптом — і не зовсім несподівано — все опинилось під загрозою через ту «тварюку Монтеро», то вже палке обурення вдихнуло в дона Хосе, так би мовити, нове життя. Тоді, на час візиту президента-диктатора до Сулако, Мораґа вже надіслав із Санта-Марти попередження щодо воєнного міністра. Монтеро та його брат стали предметом щонайсерйознішої розмови між диктатором-президентом і Нестором[117] — ідеологом партії. Але було схоже, що дон Вінсенте, доктор філософії Кордовського університету, мав перебільшену повагу до генералового воєнного таланту, чия загадкова природа — оскільки цей талант виявився абсолютно незалежним від інтелекту — вражала його уяву. Переможець під Ріо-Секо був народним героєм. Його заслуги були такі свіжі у пам’яті, що президент-диктатор побоювався неминучих звинувачень у політичній невдячності. Саме були розпочаті великі модернізаційні перетворення: нова позика, нова залізнична магістраль, масштабний план колонізації. Належало уникати всього, що могло збурити у столиці громадську думку. Дон Хосе схилявся до цих аргументів і намагався викинути з голови розцяцьковану золотими галунами прояву в чоботях і з шаблею, сподіваючись, що тепер, уже за нового становища, вона, зрештою, втратила значення.

Менш ніж за шість місяців після візиту президента-диктатора Сулако аж заціпеніло від звістки про воєнний переворот в ім’я національної честі. Воєнний міністр, звертаючись на плацу з промовою до офіцерів артилерійського полку, який він приїхав інспектувати, заявив, що національну честь продано іноземцям. Диктатор, слабкодухо погодившись із вимогами європейських кредиторів щодо задоволення давно прострочених фінансових претензій, виявився нездатним керувати державою. Згодом у листі Мораґа пояснював, що ідея і навіть текст підбурливої промови насправді похóдили від іншого Монтеро, ех-guerillero[118], Commandante de Plaza[119]. Лише енергійні лікувальні заходи доктора Моніґема, за яким спішно послали «в гори» і який проскакав поночі три ліги, врятували дона Хосе від розлиття жовчі.

Упоравшись із потрясінням, дон Хосе не дав собі впадати у пригнічення. І справді: відразу надійшли добрі новини. Після ночі вуличних боїв столичний переворот був придушений. На жаль, обидва Монтеро спромоглися втекти на південь, до своєї рідної провінції Ентре-Монтес. Героя лісового маршу-кидка, переможця під Ріо-Секо з шаленим усенародним захватом прийняли у Нікої, столиці тієї провінції. Усі підрозділи тамтешнього гарнізону перейшли на його бік. Братú сформували армію, зібрали довкола себе невдоволених, розіслали агентів, які дурили народ патріотичною брехнею, а волоцюгам-llaneros обіцяли легку здобич. З’явилась навіть монтеристська преса, де пророчим тоном говорилося про таємні обіцянки підтримки з боку «нашої великої сестри, Північної Республіки» в боротьбі проти зловорожих замислів розграбувати країну, виношуваних європейськими державами; і в кожному числі тієї преси проклиналося «жалюгідного Ріб’єру», який нібито плів інтриги, аби віддати свою вітчизну, зв’язану з руками й ногами, на розтерзання іноземним аферистам.

Сулако, пасторальне і сонне, з його родючим Кампо та багатою срібного копальнею хіба що вряди-годи чуло у своєму щасливому усамітненні брязкіт зброї. І все ж ця провінція перебувала на передньому краї оборони, оскільки мала людей і гроші, щоправда, більшість чуток доходила до неї кружними шляхами або навіть з-за кордону, настільки вона була відрізана від решти республіки, і не лише природними перепонами, а й через несталість воєнного часу. Монтеристи взяли в облогу Кайту, важливий пункт поштового сполучення. Кур’єри з усієї країни більше не прибували з-за гір, та й жоден погонич мулів уже не погоджувався на таку ризиковану подорож, навіть Боніфасіо одного разу не вдалось повернутися з Санта-Марти: чи то він не наважився вирушити в путь, чи то, можливо, його схопили вороги, які цілими ватагами вчиняли набіги по країні, від Кордильєрів до столиці. Втім, монтеристські видання до провінції якимось таємничим чином таки добрались, а ще монтеристські агенти проповідували по селах