Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Я запевняю князя: буде саме так. Є вже рішенець: сьогодні на світанні Апсих іде на ваш заступ із турмою вірних. За ним рушить із своєю тьмою Дандал.

— Рушить і піде потоптом по наших лавах?

— В тім-то й ба, що цього не станеться. Як тільки Апсих зломить ваш заступ і опиниться поза вашими лавами, Дандал стримає свої турми і не піде за ним. Від вас багато не вимагається. Зробіть лиш видимість, що стали Дандалові на путі і не дозволили піти услід за Апсихом. Ну, і хакан-бега, ясна річ, його турму не випустіть із свого зашморгу. Він має бути потятий у січі.

Радим не переставав доглядатися до перекинчика, і Світозар визнав за доцільне вкинути й від себе слово.

— Погоджуйся, княже. Це дуже схоже на правду.

— А де певність, що таки правда? Уявляєш собі, що буде, коли виявиться: це пастка? За Апсиховими головорізами, іменованими вірними, підуть всі десять тисяч із Дандалової тьми. Хто стримає таку силу, та ще на світанні, та під проводом самого Апсиха? Хіба не чув, що то за один? Ще вітець наш стинався з ним і не міг потяти, Келагаст у молодечі літа свої і шукав з ним зустрічі на боролищі, і побоювався зустрітися. Не привідця, казали, сам Чорнобог у личині людський.

— Одначе ж і спокуса яка, Радиме. Що, коли отрок цей приніс нам не просто добру вість — рятунок? Адже загибель Апсихова може покласти край усій аварській навалі. Я певен, з Дандалом ми інакше поведемо річ і ліпше, ніж із Апсихом, домовимося. Хіба не бачиш, обернулося так, що для ханичів найголовніше зараз — позбутися Апсиха. Не скористатися цим — злочин.

Ханич не все розумів у тиверській речі, та міг догадуватися, про що йде бесіда: те, чого не кажуть слова, доволі прозоро виказують лиця, очі, уста.

— Дандал сказав, — надумався і втрутився у бесіду між братами, — як тільки не стане Апсиха, відновимо перетрактації і про все домовимося з антами.

— О, чуєш? Цей отрок з головою. Без пояснень зрозумів нас і запевняє: буде саме так.

Радим не поспішав давати згоди, а все ж по ньому видно було: ось-ось дасть її.

— Спокуса справді велика. Коли б же й запорука була якась.

— А він? — кивнув Світозар на Хафіза.

— Що — він?

— Сла-перекинчика цього залишимо в себе і скажемо: важиш головою. Не хто-небудь, ханич-бо є. Дандал не стане ризикувати його життям.

Либонь, подіяло. Ожвавився князь, іскра надії майнула в очах.

— Коли так, то можна й зважитися. Поговорим про це з перекинчиком, гляди, саме на цьому й спіймаємо його: правду рече чи лже.

Світозарові не хотілося ловити ханича на слові: встиг увірувати, він щирий із ними. Одначе й не сказати того, про що домовилися з Радимом, теж не міг.

— Князь зголошується, — повів річ і затнувся на мить. — Зголошується, кажу, вчинити так, як воліє брат твій. Одначе він хоче бути певним, що обійдеться без підступності і лжі.

— Чи те, що Дандал не піде слідом за Апсихом, мала певність?

— А коли піде? Хто, крім князя тиверського і воїв тиверських, розплачуватиметься тоді за довіру?

— Далебі, я, — не став вагатися Хафіз.

— В такім разі домовляємося: ти лишаєшся в нас, яко аварський таль[51]. Повернешся до кревняків своїх тоді лиш, як піде між нами на мир.

— Ні, так не буде.

— А як буде?

— Дандал сказав: повернутися мушу одразу по січі, разом із іншими полоненими.

— Ще не уклавши миру, хоче, аби повернули полонених?

— Не всіх. Йому потрібне буде тіло Апсиха. З цим Дандал звернеться до князя Тивері, і князь має вдовольнити те його прохання: поверне тіло хакан-бега і тих кількох полонених, що нестимуть його в наш табір. Серед них маю бути і я, інакше не почнуться перетрактації про мир і злагоду.

«Хитра бестія, — міркує про себе Світозар. — Боїться, що коли дійде до перетрактацій, а брат перебуватиме на той час у нас, це надасть нам можливість твердіше почувати себе на перетрактаціях».

— Як же ханич повідомить братові, що ми пристаємо на його умови? Адже він прибув сам.

— Розпаліть там, де ломилися позавчора наші турми, три великі багаття. Одне — в самому заступі, два — позад нього, так, щоб відстань між кожним із трьох багать не перевищувала стрелища[52]. То й буде знак для брата: ми про все домовилися.

— Гаразд, пристаємо й на це. Лишається уточнити найголовніше: де йтиме Апсих на наші лави і чи не станеться так, що він сказав одне, а вчинить інше?

— Того не може бути. Турмам ще звечора велено зосереджуватися в урочищі, з якого почнеться вторгнення. Урочище те іменують у вас Зловіщим[53].

XIII

Турма, що йшла з Апсихом на тиверський заступ, справді була вірна йому. Коли стріла чи сулиця вихоплювала котрогось із передніх лав, на його місце одразу ж ставав інший, на місце того іншого — ще інший. Апсиха ж не лишали відкритим, а лаву поріділою. Заміна робилася так швидко і лава накочувалася на заступ так буряно, що тим, котрі сиділи в ньому, здавалося: вона невразлива. Від того зимно робилося на серці, щезала десь віра в себе, і мить, що потребував кожен на роздум, нічого іншого не підказувала, як ввібрати голову в плечі й покладатися на милість богів, а ще на вивірену в січах певність: коні — не люди, навіть у шаленім леті пролетять над тобою, ніби ті змії, і не стануть копитом на лежачого та й земляний сховок пішого пересягнуть, не схибивши.

Та несподівана для раннього досвітку навала така схожа своєю відчайдушністю та одностайністю на напад приречених на загибель диків, тривала не так уже й довго, а вихолодила всіх, через кого пронеслася, дощенту. Одначе й сподіванка на милість богів виявилася не марною. Як тільки пронеслися над заступом крилаті кінці лави, прийшла туди і стала в поміч вихолодженим страхом і свіжа тиверська сила. Стала так негадано і твердо, що й їм, змалілим на силі, додала твердості.

— Не шкодуйте стріл! — повелів хтось зично. — Навостріть серця свої на певність: всі інші авари не пройдуть!

Ті, що