Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Коли виїздив, зайшов і сказав княгині: «Я ненадовго». А опинився в своїй землі, між свого роду, не так склалося, як гадалося. Відбув воседля — і не міг не навідатися до Соколиної Вежі, як не міг не поцікавитися, що там та як там, у його вотчині. І та цікавість затримала на триваліший, ніж міг сподіватися, час. Чомусь зродилася й стала певністю думка: після всього, що сталося між ним і Данаєю, стольникування його при князі-привідці є дуже і дуже ненадійним. Перший поголос між люду: «Чули, стольник Світозар відвідує поночі Данаїну ложницю» може примусити його залишити і Данаю, і Волин. А куди подасться, коли полишить? Тільки в Соколину Вежу. Тож і скористається нагодою, аби навести в ній лад.

Клопоти затягували та й затягували від’їзд. А якоїсь ночі й таке спало на думку: йдеться до пізнього поліття. Чи не зазимувати в Соколиній Вежі, пославшись на невідкладну потребу? Даная або ж розгнівається, або вивітрить за цей тривалий час із свого серця вогонь присухи. Тоді усе може стати на круги свої. Ано, це ж он як довго не буде його поблизу Данаї. За такий тривалий час не лише присуха, єство може перегоріти.

Певен був: так і вчинить. Даная — жона преліпа і люба йому, а все ж на дванадцять літ старша. У неї цей злюбний пал — останній, а він — муж при силі і здоров’ї, його злюбний вік тільки набирає лету. Чи не стане посміховиськом для всіх, коли довідаються: стольник бере злюб із перестиглою вже княгинею? Чи не скажуть: «Не смійтеся, йому не Даная — княжий стіл потрібний»?

Кілька днів носився з цими мислями, гейби з вістрям стріли у тім’ї, була мить, коли ладен уже був дати собі роту[45]: так і вчинить, пошле до Волина нарочитого й скаже князеві, а заодно й княгині: «Потреби роду змушують залишитися на зиму в Тиверській землі». Та підвернулася якоїсь миті думка-спокусниця, та, що возносила його в мріях про Данаю, і знов поманила давніми звабами: а він зможе перебути зиму без Данаї? Чи Даная належить до тих, з якими можна бути жорстоким? Він же не обавник[46] якийсь, є другом і соратником для Данаї у її змаганнях із беспутнім князем. Та й уподобав он як, надто після того, як мав із нею злюб. Так уподобав, що тепер уже навряд чи може зректися її. Тож чи не ліпше буде не уникати Данаї, об’явитися перед нею й сказати: «Не печалься, достойна. Не можемо вийти на люд і сказати: ми — муж і жона, скажемо це Ладі та й житимемо з тобою хай і утаємничено, все ж злюбно. Чи ти, така ліпотна, можеш бути обійдена долею? Хтось має стояти поруч із тобою — такий, з яким могла б ділити не лише мислі, а й серце. Ано, пощо інакше жити на світі?».

Коли прибув до Волина та зустрівся з Данаєю, казав сії речі не поночі, хоча й у тій же кліті-світлиці. Була подивована тим, що чула. І думала опісля промовисто засмучено та довго. Зате коли зійшлися пізньої ночі, не стрималася, упала йому на груди і ревно плакала. А вже як виплакалася, сказала:

— Коли інакше не можна, най буде так, що вдієш. Об однім проситиму тебе: не полишай мене, соколику. Знай, ти зоря моя, світоч і надія, той єдиний промінь, на який уповаю, без якого після того, як спізналася, не можу жити на світі.

І ось обернулося так, що полишив-таки, полишив у тузі й безнадії. Що ж вона подумає після всього про свого Світозара, а надто, коли довідається, що стольник пішов від Келагаста в найтривожнішу мить? Лиш подивується чи змаліє духом і скаже: «Боги світлі та боги ясні, і цей обманув мене. На кого ж маю покладатися тепер?»

Воно й справді: на кого має покладатися тепер? Мала Дулібія он яку силу, й не стало її. Прийдуть обри, стануть брудними чадигами[47] на груди. Хто захистить княгиню? До цього не мала за зрадливим мужем щастя і після цього не матиме. А яка жона була. Яка жона! Другої такої в усій ойкумені не знайти. Не інакше як позаздрив хтось і наврочив із заздрості. Або ж самі боги покарали за те, що насмілилася об’явитися серед земного люду богоподібною.

Аж надто віддалився від табору, поринувши в гадки, чи спав уже, заколисаний гадками, не одразу добрав, що до гомону лісу і табору, такого звичного вже, долучився чийсь спів, віддалений і ледве вловимий через віддаленість, а все ж на диво знайомий.

Підвівся жваво й став наслухувати. Співали його пісню, оту, зроджену серцем і помислами ще на зорі молодечих літ.

Земле наша, земле,

Буйним цвітом вбрана,

Чом ти для нас, земле,

Мов сердечна рана?

Кличем кревних кличеш,

Як безліття гряне,

Сонцем в небі сяєш,

Як на добро стане.

Як на добро стане,

Воздаєш медами,

Земле наша, земле,

Благодаті мамо.

Ти одна на світі,

Ти одна, як доля.

Щастя миле серцю,

Ще миліша воля.

Не втримався, вийшов з намету. Постояв мить-другу і знову пішов все ближче та ближче до того місця, звідки чувся спів.

Не забули, виходить. Он як давно пішла між люд ця пісня, а пам’ятають, бач. Чи то ж і всі інші приберегла людська пам’ять? Немало пустив їх гуляти по світу, надто тоді, як ходив землею слов’янських родів та виливав жалі свої по братії невольницькій, аварами згубленій. Тоді… А пізніше? Як це він не завважив, що пізніше його гуслі відчутно примовкли, що він взагалі облишив думати про них? Став стольником всієї землі і визнав за недостойне творити пісні чи ліпота Данаїна змусила дбати про інше і співати для інших?

Радим сказав: іди й роби своє діло. Чи це не є воно, те найпотрібніше зараз діло? Землю постигло безліття, а стольник і його сольство ні до чого зараз. Може, й ненадовго, одначе ні до чого. Настав час заговорити пісні. Хто, крім співця, здатний дійти до серця кожного й сказати кожному: перед нами — смертельно небезпечний супостат, за нами — наші кревні, злеліяна пращурами земля. Будь мудрим і мужнім, не допусти згуби в родах своїх. Ти — їхня опора і надія, вони твоя совість і честь. А коли так, що довго думати? Має розшукати їх, співців-боянів, серед мужів та