Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

XII

Апсих не зволікав із походом на тиверців. Як тільки буря пронеслася над долами, змочивши землю між Дністром та Прутом не таким рясним, як можна було сподіватися, дощем, пождав один-єдиний день, доки стряхне, й кинув свої турми на тиверський заступ одразу в двох місцях: при самих горах і по правім березі Дністра. Що переслідували тим обри, неважко збагнути. Одне крило їхніх лав погрожувало надійній опорі князя на Дністрі — Дикуші, друге, в разі успіху, могло вломитися в Тиверську землю й нагнати жаху як поселянам, так і раті. Найбільша згуба від такого вторгнення — зайдуть за спину тиверським тисячам і вчинять із ними те, що з дулібами. Одначе князь Радим слухає своїх воєвод і не вельми бентежиться.

— А той Апсих, — каже перегодом, — виявився не таким уже й тямковитим привідцею. Гадав, щось інше вигадає, а він діє супроти нас точнісінько так, як діяв супроти Келагаста.

— Я не поспішав би радіти з цього приводу, — заперечив Добролик, в повинність якого покладено стати осібною раттю на Пруті і який має стримувати тепер чи не найпотужніший натиск аварських турм.

— Гадаєш, це не всі його замисли?

— Гадаю, вони не такі вже й смішні, аби глумитися з них. У обрів значно більша, ніж у нас, сила, до того ж уся кінна. Біда буде, коли така сила зламає десь наш заступ і піде в глибинні верві землі.

— А ти думай об тім, щоб не зламала нашого заступу. Чи в тебе така вже мала сила?

— Немала, одначе менша, ніж у обрів. А крім того, знай, князю: на Дикушу вони лише удають, що йдуть. Ломитимуться через наш заступ таки на Пруті. Уявляєш, скільки турм вторгатиметься там, коли ця моя догадка виявиться правдою?

— Дарма. Ми теж дещо приготували їм. Стій так, як я велів, і обри не пройдуть. А щоб надійніше стоялося, так тому й бути, даю тобі ще дві тисячі уличів. Постав їх позаду і скористайся лиш в крайнім разі.

— А решта уличів так і стоятиме без діла? — подав голос воєвода їхній — Варган.

— До пори до часу. Догадується, як чинитимуть надалі обри, не лише брат мій Добролик, я теж маю її, догадку. Коли вчинять так, як думаю, тоді й покличемо вас. Є ще якісь сумніви чи прохання?

Воєводи промовчали.

— Тоді до діла, братіє. Про всі одміни та переміни в намірах супостата повідомляйте мені в Дикушу, і негайно. Тобі, Данку, — затримав середульшого брата, — яко воєводі, що боронитиме середину нашого заступу, особливо треба бути пильним. Коли в обрів не вигорить у долинах Дністра та Пруту, вони непремінно підуть там, де ти стоїш.

Добролик не помилявся, коли казав: на його рать піде в кілька разів більше обрів, аніж має він у своєму заступі. Та помилився в іншому: на Дикушу теж не менше йшло обрів, ніж у долині Пруту. Схоже, що Апсих справді-таки має намір пробитися через тиверський заступ на обводах і взяти їхню рать у лещата. Тому й пре в долинах обох річок силою, від якої земля гуде і пилюга стає стовпом до неба. Воїв його разять стрілами, тих, що прориваються до заступу, знімають із сідел сулицями, нерідко кладуть на землю купно з кіньми, а спину аварській навалі нема та й нема. Як немає й бодай якогось поступу в заходах Апсихових терханів. Бо не та сила стала перед ними, що була до сьогодні, і не той привідця в цієї сили. Князь Радим не легковажив, готуючись до січі. Сотню за сотнею, тисячу за тисячею слав воїв ополчення в передні лави й примушував копати там, де не було непрохідних яруг, крутопадей[48], глибокі й широкі, через які не могли б пересягнути аварські коні, урвиська. Заступ, що його обсіла тиверська рать, простягнувся від одної до другої ріки всього на півсотню поприщ. На якійсь частині цеї відстані є природні перепони. Чи такому тлуму людей, як той, що вийшов супроти аварів, важко перекопати решту й зробити весь заступ недоступним як для аварських кінних турм, так і для пішаниць? Може, до нього, князя Радима, ніхто інший не вдавався до такого, може, то над людську спроможність. Та чи може привідця раті завагатися перед неспроможністю, коли побачив: рятунок від навали вдвічі сильнішого супостата є, треба лишень потрудитися та утерти поту перед січею? І велів, і домагався свого, і застерігав: «Копайте спішно, одначе так, аби авари не бачили ваших приготувань. Чули, як знайте, так і приховуйте від них уготовану несподіванку, та до початку січі вона має бути для їхніх турм несподіванкою».

Здається, послухались свого князя. Он як пруть на тиверський заступ аварські людомори, а досягти його не можуть. Одних знімають із сідел стрілами ще до того, як наблизяться до викопаних перед заступом урвиськ, інші, проскочивши під стрілами, зникають купно з кіньми у глибоких, хоча й спішно, все ж добротно викопаних урвиськах. Крик, ґвалт, благання про поміч зависають над боролищем. А ще застереження тих, що заздалегідь помітили пастку й розвертали тепер коней, старалися уникнути біди.

Відбито одну, відбито й другу спробу узяти тиверський заступ приступом, а обри ніяк не вгамуються, далебі не хочуть вірити, що взяти таки неможливо. Нуртують поодаль на вигуляних у степу конях, і назад не йдуть, і вперед не насмілюються пориватися.

— Чого зупинилися, годованці кобилиць? — не без глуму питаються ті, що сидять у заступі. — Не до смаку наша гостина ?

— Ідіть же бо, йдіть, доки не удостоїлися Апсихової пуги! Все одно пожене, чули?

Чули чи не чули, а таки пішли, тільки не кінними вже, — пішими лавами. Передні прикривалися щитами й прискали, зупиняючись час від часу, стрілами, задні старалися не відставати від них, ішли-бо під їхнім прикриттям і тримали в руках не мечі і не луки — заступи. Тиверці тоді лиш завважили те, як обри зблизилися з урвиськом і стали закидати його землею. Усі й одразу збагнули, авари впевнилися з перших спроб: інакше не підступлять до заступу і нічого не вдіють із ним, тільки так — засипати рів. Тому й не зважають, яка це згуба — лізти під стріли, знай пориваються до свіжої землиці та норовлять засипати нею