Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Пробі, глузду в тому мало. Тиверці сиділи поруч і стріл мали доста. Прискали та й прискали ними, доки геть не зріділи аварські лави. А вже як зріділи до краю, оголили мечі, перекинули через урвисько сходні та й погнали решту обринів далі від боролища.

Тим переслідуванням, либонь, і підказали Апсихові: ось вона, ще одна можливість зломити ворожий заступ і доступитися до нього. Завидна не йшли на приступ. Об’явилися поодаль з білим полотнищем і стали домовлятися із привідцями в тиверських лавах, аби замиритися на час та забрати з боролища язвлених, поховати потятих, затим вгомонилися і мовчки зализували завдані їм рани. А настала ніч, таки зробили ще одну спробу пішо вломитися й викинути княжих ратників з надійно обсадженого ними заступу. Видно, встигли підготувати такі, як бачили в тиверських воїв, сходні. Підкралися темної ночі, перекинули їх через рів та й полізли з мечами та сулицями на воїв тиверського ополчення.

Ніч є ніч, вона багатьох приспала, та не приспала всіх. Князь передбачив можливість нічного вторгнення й повелів тисяцьким виставити поперед заступу вивідників (і не тільки там, де йшла січа), а ті вчасно виявили появу обрів перед заступом і попередили всіх, хто був у заступі. Почалася кривава, та, якої тиверці успішно уникали досі, січа. Привідці ополченських лав гадали собі та й воям повеліли: сидіти в одритих у землі сховках і не пориватися до обрів, стріли відшукають їх і в темряві — он як густо летітимуть. Воно так і сталося: стріли не минали обринів. Та не сталося іншого: обри не оголеними йшли на тиверські лави. Одні прикривалися сходнями, несучі їх поперед себе, інші — щитами. А вже як перекинули через рів сходні та опинилися по цей бік урвиська, годі було стримати їх лише стрілами. Бо йшла лава за лавою і турма за турмою.

— Братіє! — знявся й полетів над тиверським заступом зичний чийсь голос. — 3 нами Перун! В мечі супостатів!

Вої не забарилися полишити сховки, і задудніли підставлені під удар щити, чувся закличний лемент тих, що вломилися, і зичні прокляття-погрози тих, що боронились. Лави в змиг ока перестали бути лавами. Там проклав собі путь і виборов ударом меча п’ядь землі, по якій ішов, зворохоблений обрин, там обстояв себе, допоміг сусідові і вломився купно з ним між нападників тиверець. Одні покладалися в цій звихреній колотнечі лише на меч та щит, інші об’єднувалися в осібні десятки й розчищали собі путь у своїй землі сулицями. Йшов приречений на приреченого, зчепилася лють із люттю, і не було вже на боролищі місця для милосердя, як і для глузду. Переймав славу та змогу той, у кого дужча сила, більше спритності, і падав під ноги слабший чи всього лиш людяніший. Комусь пособляв ліс, що був за спиною, як і темінь, що густо стояла в лісі, когось не заступали вони, супротивно тому, ставали посібниками для супостата. Тоді злітав із уст останній крик і останній, всього лиш наполовину висловлений жаль, а вслід за ним — чиєсь торжество. І не було вже з-поміж тих двох ні обрина, ні анта, був потішений звитягою звір і був той, у кому вбили звіра, котрий тепер лиш, одходячи у небуття, починав усвідомлювати себе й прибирати людської подоби.

— Милано! — шептали немічні, такі дитинно чисті й невинні в немічності своїй уста. — Як то ти будеш без мене, Милано?

А поруч, таки зовсім поруч, силився здолати пекучий біль у череві й мовив-благав когось, сягаючи думкою через гори, інший смертельно вражений:

— Баба[49]! Де ти, баба! Прийди, зціли мої рани, жагу втоли живодайною силою водиці. Хоч краплю дай, чуєш, баба!

Благань їхніх не чули ані ті, що були далеко, ані ті, що поруч, а не чуючи, не брали й на карб. Чи до конаючих живим, у кому була ще сила й кого підігрівала в січі не зовсім розтрачена лють? Перед очима — супостат, по одну і другу руч також він. Тож своє знали: напирали одні на одних, стиналися одні з одними та ждали досвітку, а з досвітком — підмоги.

Обрам вона, щоправда, не переставала надходити, тож хай нескоро, хай недалеко, все ж оступилися тиверці й дозволили аварам вчинити на боролищі те, заради чого вони ішли сюди.

— Поспішіть до терхана, — почулося нарешті серед аварів, котрі орудували в січі не мечами — заступами. — Скажіть, рів засипано, хай шле кінних.

Вони не забарилися об’явитися у світанковій млі і не стали доглядатись, де свої, а де чужі. Налетіли бурею і так само буряно, в якусь незбагненну мить, розкидали, ба навіть змели з лиця землі піші лави. Одних змусили сховатися в земляних криївках чи уступити з путі, інших — лягти, аби не бути потятими, ниць, ще інших таки потяли, не давши розглянутись і стямитися. Ніби велети-змії, слалися над землею, самі навіжені і лють у собі мали навіжених. Либонь, певні були: це і є вона, переята у тиверців змога. Тепер ніхто і ніщо не зупинить їх. За тиверцями будуть погромлені уличі, за уличами — всі анти. Чимось іншим годі було пояснити їхню навіженість, як і те, як безоглядно потрапили вони з одної пастки в другу: одразу за лісом, на доволі просторім, навіть для тисяч кінних, полі на них ждала з сулицями напереваги княжна дружина. І все — мужі-велети на конях-велетах, ті, що про них іде землею слава яко про антів.

Діватися нікуди. Та й чого мали б вагатися авари і їхні привідці? Знали ж бо: за першою турмою йде друга, за другою — третя і так, доки не об’являться по цей бік тиверського заступу всі, кому належить об’явитися і йти прямісінько на княже гніздо в Подністров’ї — Дикушу. Розібралися так-сяк, оголили мечі та й погнали коней на тиверців. І зійшлися у звичній як для одних, так і для других січі, і стиналися, як належить стинатися мужам: не на життя — на смерть. Десь поступалися перед велетами з двосічними мечами, десь брали гору над ними і кликали, збадьорені тим, на подвиги інших:

— Авари! У ваших руках мечі-блискавиці, а ці ведмеді, антами іменовані, такі ж вразливі, як і всі. Користуйтеся перевагою й січіть їх упень!

— З нами слава! — відгукувалися на той клич по один бік аварських лав.

— На чолі нас непереможний Апсих! — підохочували кревняків своїх по другий