Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер
Ото жартун був той цар! Загнав у могилу сто тисяч людей, щоб улаштувати отакі дотепи. Спершу Октав веселився, а потім раптом похмуро втупився в мене, і я второпала, що все це серйозно. Не буду хвалитися, та я їх бачу наскрізь: щоразу як хлопець замовкає і, не кліпаючи, сумно дивиться на мене, я розумію, що починаються проблеми. В чорному піджаці, худорлявий, приголомшений, з розпатланою чуприною і кружалами довкола очей, він скидався на Раскольнікова, на самісінькому початку роману, коли пияк йому каже у забігайлівці: «Адже треба, щоб кожна людина мала нагоду бодай кудись піти». Не второпаю, чому Октав улип у мене. Наче не бачить, що я вередлива, пересічна, захланна, нецікава і вульгарна дурепа. Коли він каже, що я «shikarna», що у мене опуклі груденята, коли називає мене еліксиром молодості, я не втямлю, серйозно він оце каже чи тільки вдає. Та, може, воно й не важливо, якщо нам так добре удвох. Як і всі депресивні, він повсякчас зітхає, наче зморений бігун. Дивно, чому ці старигані романтичніші від нас. Стільки часу гають вони дарма! Або воно у них замість дурману: вони впиваються почуттями. Тим-то, либонь, я завжди водилася з набагато старшими од мене хлопцями, курила траву з тринадцяти років, а минулого року скуштувала екстезі й джиґнулася. Хочу бути старою, щоб стати вільною. Як по правді, в мене дитинства не було, мама нюхала кокаїн простісінько у мене на очах, коли мені було лише вісім років, а вранці за сніданком різні телепні вешталися кухнею в трусах і брали мою вівсянку, тож я стала агресивна, брехлива, злодійкувата, мене повиганяли з усіх шкіл, і тепер я — дитина в жіночому тілі, з дитячим личком і глибоко захованим серцем, яке я оберігаю, бо воно у мене плаксиве. Відчуваю, що це недобре скінчиться, та не зараз, ось зачекайте ще трохи, пане кате.
Четвер. Олєнька цілий день кепкує з мене, мовляв, зіркою вже стала, гело, бебі Водянова тощо. Таня супиться, тому що я погодилася брати участь у конкурсі, а Октав її забракував. Я вже втомилася їй пояснювати, що мене він обрав лише тому, що я погодилася вдавати юну чеченку: світ збиткується з нас, то пора відплатити йому тим самим.
П'ятниця. Завтра я виставлю себе на посміховисько перед усеньким Петербургом. Чому завжди мені здається, ніби всі тішаться, тільки не я? Цікаво, інші дівчата гадають те саме, чи зі мною щось негаразд? Та начхати: я щаслива, слухаючи цілісінький день Мішель Бранч, лежачи на моріжку в сквері перед Александровським садом, і думаю про свого француза… Він сказав, що наша вікова різниця — це просто різниця у часі. Бачу, як замовкають усі чоловіки, коли я заходжу до «Тіффані-кафе» на Невському проспекті. Вони намагаються поводитися чемно, та очі у них наповнені тривогою. Завтра, завтра… Не хочу, щоб він подумав, наче я почуваю щось до нього. Життя моє може змінитися, та я нічого не маю проти, якщо воно залишиться колишнім. Матінка моя нікуди не подінеться, як і музика в моєму МП-3. Вчора вона танцювала під Джеррі Лі Льюїса до п’ятої ранку. І площа Мистецтв буде на місці, й містки через канали, де я сиджу собі, поки не смеркне… І Спас-на-Крові Александра Другого, що загинув од бомби терориста 1 березня 1881 року. Він скидається на пуделко ванільно-полунично-фісташкового морозива, що тане простісінько на шортах у туристів.
Субота. Перепрошую, нічого не встигла написати, стільки усього сталося вчора. Спробую розповісти все від початку, нічого не пропускаючи, хоч це і непросто… Значить, так. По-перше, я здобула перемогу в конкурсі «Арієто стайл ов зе момент»! Нічого нового я вам не сповістила, ви вже прочитали про це в газетах. Тепер я подамся до Парижа фотографуватися в рекламі «Л’Ідеалю»! Жахлива була церемонія, я нічогісінько не бачила через ті спалахи, боялася, що в мене буде істерика і я впаду простісінько на журі! Матінка плакала, я плакала, Октав щось волав у мікрофон, усі аплодували Міс Чечні з Петербурга, здуріти можна було. Тоді я почала пиячити, мені було якось ніяково стояти на кахляній долівці в гримерній, я лишилася сама, глянула в люстро і жахнулася: що я тут роблю, питається, і чому я перемогла, — гидко стало.
Октав засмутився, коли я простісінько зі сцени присвятила свою перемогу Віталієві, моєму коханому сноубордистові, що подався на півроку кататися на своїй дошці до Антарктики. Октав на вигляд молодший од свого віку. Він удає, ніби йому байдуже, та в нього таке сумне обличчя, що його слід було обійняти і заспокоїти. Мені так і кортіло сказати йому: «Знаєш, я можу тебе порятувати і завезти далеко відціля, та спати з тобою я не буду». Халепа, та мені здається, що він і справді закохався. Якось уночі на тім тижні (забула про це сказати) ми спали разом. Я сказала мамі, що переночую в Тані, а сама лишилася з ним у готелі дивитися «Відчайдушних домогосподинь». Та Октав зажив снодійне, і нічого в нас не було, втім, я й сама не знала, хочу я чи ні… Взагалі я зберігаю вірність Віталієві, проте якби Октав почав мене домагатися, то, може, я і дала б йому. Октав сказав, що надто кохає мене, щоб наполягати, та й узагалі у нас вистарчає часу і ми зможемо взятися до цього діла згодом, тож він не поспішає. Дурня якась. Та повернімося до Міс «Арісто». Після святкового коктейлю він напоїв мене «Російським стандартом»… Йому хотілося, щоб ми зіграли весілля в готельному номері. Натоді я вже добряче нализалася і поцупила в гардеробі агенції білу сукню від Ізабели Маран, а він убрав іншу чорну сорочку і нові джинси (тобто все таке саме, тільки чисте).
Потім подарував мені миготливу обручку, а я йому — свій браслет з листочком коноплі. Тоді мені здавалося, що гра у весілля — це навмисна комедія, та тепер, за кілька днів по тому, я розумію, що то було чортзна-що.
— Єлено Ольгівно Дойчева, школярко, чи згодна
