Міст на річці Куай - П'єр Буль
Проте для Шірса такої теоретичної підготовки було замало. Він улаштував цілу серію нічних тренувань на старому полишеному мосту через потік недалеко від їхнього сховку, тільки замість пластикових зарядів вони використовували мішки з землею. Ті, хто мав закладати вибухівку — цебто він, Джойс та двоє таїв-добровольців, училися майже нечутно наближатися в темряві до мосту, пливучи й штовхаючи поперед себе легкий плотик із бамбука, зроблений якраз на цей випадок. На плотику лежало все необхідне для операції. Варден був за суддю. Невблаганно знов і знов він примушував групу причалювати до мосту, поки вони навчилися робити це без жодного звуку. Згодом четвірка вже без найменшого плюскоту працювала у воді й міцно прив’язувала бутафорні заряди до паль та сполучала їх складним плетивом шнурів. Нарешті «Номер один» залишився задоволений.
І ось караван вирушив у дорогу. Провідники вивели групу лише їм відомими стежками до річки далеко вище від мосту. Носіями в них стали кілька добровольців-тубільців.
Увесь пластик поділили на заряди — по п’ять кілограмів кожний. За планом треба було підготувати двадцять чотири заряди, щоб підірвати по шість підпор у кожному з чотирьох рядів. Таким чином на відтинку двадцяти метрів руйнувались усі підпори. Цього було цілком достатньо, щоб міст обвалився під вагою поїзда. Завбачливий Шірс про всяк випадок прихопив із собою ще з десяток зарядів. Принагідно ними можна було скористатися, щоб завдати противникові ще більшої шкоди. Шірс не забував про головні засади підрозділу 316.
Таку кількість зарядів вибрали не випадково. Її визначили внаслідок багатьох обчислень та тривалих дискусій, на яких за основу брали відомості, добуті Джойсом під час його першої розвідки. Таблиця — її всі знали напам’ять — встановлювала, яким зарядом треба підривати палю з певного матеріалу, певного профілю й розміру. В даному випадку теоретично досить було й трьох кілограмів. Чотири давали достатній запас міцності в такій звичайній операції. І все ж «Номер один» кінець кінцем вирішив збільшити заряд.
Він для цього мав серйозні підстави. Ще одним принципом у «Компанії Вибух» стало завищувати дані, що їх називали фахівці. Полковник Грін — у калькуттській спецшколі він викладав теорію — мав звичку після закінчення курсу виголошувати на цю тему кілька слів, які йому підказував досвід і диктував здоровий глузд.
— Після того, як ви за допомогою таблиць визначите вагу вибухівки, — заявляв він, — не будьте скнарами — додайте ще трохи. У складній операції треба мати абсолютну певність. Якщо ви хоч трохи вагаєтеся, краще додати сто фунтів зайвих, ніж одного не додати. Гарна ж буде історія, якщо після кількох ночей, згаяних на закладання вибухівки, коли ви важили власним життям і життям своїх людей, коли доклали стільки зусиль, гарна ж буде історія, якщо через вашу скупість об’єкт виявиться знищеним тільки частково. Палі тільки поколяться, але залишаться стояти, і їх легко буде полагодити. Ділюся з вами власним досвідом. Зі мною таке сталось один раз, і я не знаю нічого іншого, що може так убити людину.
Тоді Шірс поклявся, що з ним такої халепи не трапиться ніколи і старанно дотримувався цього принципу. Звісно, не слід було впадати й у іншу крайність і, маючи таку невеличку групу, тягти за собою зайву вибухівку.
Загалом переправляти пластик річкою не складно. Одна з багатьох переваг пластика полягає в тому, що його питома вага приблизно дорівнює питомій вазі води. Отож плавець може без особливих зусиль тягти за собою досить велику кількість цієї вибухівки.
До річки Куай вони дісталися на світанку. Носіїв одразу відпустили. Четверо чоловіків дочекалися ночі в хащах.
— Те чекання вам, видалося, напевно, вічним? — спитав Варден. — Спали?
— Майже ні. Спробували заснути, та ви ж знаєте, як воно… Коли настає вирішальна хвилина… Ми з Джойсом весь день проговорили. Я хотів хоч трохи відвернути його увагу від мосту. На це ми мали ще попереду цілу ніч.
— І про що ж ви говорили? — знову поцікавився Варден. Він хотів знати всі подробиці.
— Він трохи розповів мені про своє життя. Взагалі той хлопець у душі меланхолік… Зрештою, цілком банальна історія… Інженер-кресляр у великій фірмі… Нічого особливого, цим не похвалишся, звичайна канцелярщина. Два десятки молодиків, приблизно того самого віку, працюють з ранку до вечора над кульманами в одній кімнаті. Уявляєте? Коли випадала вільна хвилина, він робив підрахунки, користуючись інженерними таблицями та логарифмічною лінійкою. Нічого привабливого. Схоже, він у тому ділі свого покликання не знайшов… Отож війна видалася йому несподіваною нагодою. Те, що цей канцелярист опинився в підрозділі триста шістнадцять, просто дивна гра долі.
— Це трапляється і з професорами, — зауважив Варден. — Я знаю кілька людей таких, як він. Вони не найгірші…
— Але й не найкращі. Тут немає загального правила. А втім, він розказує про своє минуле без особливої гіркоти… Одне слово, меланхолік.
— Непоганий хлопець. А що він там креслив?
— Ви тільки погляньте, що робить з людьми випадок. Фірма виготовляла мости. Ні, не дерев’яні. Не цікавилась вона і їхнім конструюванням. То були стандартні металеві мости на заклепках. Фірма виготовляла тільки частини, а монтаж доручали підрядчикам… Майже як дитячий конструктор. Практично хлопець своєї контори не полишав. Останні два роки перед війною все креслив і креслив ту саму деталь. Одне слово, спеціалізація з усіма її наслідками. Ви розумієте? Він не був у захваті. І креслив він не якусь там важливу частину, а тільки, як сам казав, ферму. Його завданням було визначати профіль, який при мінімальних витратах металу забезпечував би найбільшу міцність. Я не фахівець, але принаймні так я його зрозумів. Одне слово, треба було заощаджувати метал… Фірма не любила розкидатися матеріалами. Просидіти над цим два роки! Коли б ви чули, як хлопець про ту ферму говорив! Голос у