Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Наступним кільком повіям вдається легко відбутися — одна не так нафарбувала очі, в іншої зачіска, як у сільської дівки. Усе це легко виправити, тож перш ніж рушити далі, мадам Лі бере з них обіцянку більше ніколи так не робити. Остання, на кому вона спиняється, — це Сваллов.

Ми всі тамуємо подих. Сваллов майже бездоганна — мадам Лі ніколи раніше не зупинялася, щоб її покритикувати. Схоже, для дівчини це також несподіванка, бо на мить вона навіть підводить погляд, перш ніж знову швидко опустити голову.

— Сваллов, дорогенька, — проспівує мадам Лі. — Моя чесна, слухняна і працьовита Сваллов, ти нічого не хочеш мені розказати?

— Ні, — Сваллов хитає головою.

— Може, ти щось чула? — знову питає мадам Лі. — Про те, що хтось планує нас покинути?

— Я нічого не чула, мадам, — каже Сваллов тихим, але впевненим голосом. — Хто ж захоче полишити цей чудовий дім?

Мадам Лі не рухається. Вона й далі стоїться біля Сваллов й усміхнено дивиться на неї. Я впізнаю цю посмішку — як у Джаспера. Він так само посміхався мені, перш ніж опустив кришку.

Та раніше, ніж вона встигає щось сказати, двері борделю різко відчиняються й усередину вриваються три тіла. Дівчата розривають шеренгу й кидаються в різні боки. Їхні шовкові сукні ковзають у повітрі, мов різнокольорові вугри. Двоє охоронців розділяються — один біжить до дівчат, інший вистрибує вперед, щоб захистити мадам Лі.

Я бачу спалах чорного волосся впереміш із золотим. Це Семюел і двоє його напіврідних братів — усі троє переплетені один з одним, як клубок змій.

— Зупиніть їх! — верещить мадам Лі.

Охоронці кидаються вперед, щоб розділити трьох братів. Семюел важко дихає. З носа в нього стікає щось темне. Я починаю хвилюватися, чи він не поранений, але хлопець кидає на мене погляд і киває. Це мій сигнал. Зі свого місця біля сходів я підходжу ближче до середини кімнати. Мене ніхто не помічає.

— Як ви смієте?! — пихтить мадам Лі. — Як ви смієте так поводитись у моєму закладі?

— Ми прийшли по дівчину, — каже один із братів.

— По дівчину? — перепитує мадам Лі. — Яку дівчину?

— Оту, — каже другий і тицяє пальцем у мій бік.

У кімнаті западає тиша, усі різко повертають голови, щоб глянути на мене. Я шкірою відчуваю на собі очі Сваллов.

— По неї? — недовірливо питає мадам Лі. — Ви ж знаєте, я маю особливі вказівки від своїх хазяїнів, що ця дівчина має бути з вашим братом. Джентльмени, чому б вам не вибрати якусь іншу? Я можу дати вам чотирьох, п’ятьох — скільки завгодно, щоб задовольнити ваш апетит!

— Та невже? — каже перший, вириваючись від охоронця, який його тримає. — Тоді чому Мюел сказав, що від сьогодні ви будете здавати її іншим чоловікам?

Мадам Лі ошелешено на них витріщається. «Назад вороття немає, — думаю я. — План має спрацювати. Інакше все скінчиться її гнівом і моєю смертю».

— Він увесь день вихвалявся, яка вона хороша в ліжку, — каже другий. Його голос інакший, ніж у брата, — нижчий і грубший. Чимось схожий на вовчий.

— Ми хочемо самі впевнитися, — каже перший брат. — Побачити, чи справді вона така розкішна, як він розказує. Чи вона дійсно може вивернути чоловіка навиворіт.

З роззявленими від переляку ротами дівчата повертаються, щоб глянути на мадам Лі. Колись у неї була чітка політика: якщо клієнт псував майно або будь-яким чином виявляв неповагу до мадам, вхід у бордель йому назавжди забороняли. Ці двоє були близькими до того, щоб учинити обидва проступки.

Довгий час мадам Лі мовчить. Потім вона махає рукою й охоронці відступають.

— Ви ввірвалися в мій дім і порушили спокій, — каже вона. — Налякали дівчат, а тепер хочете, щоб я мала з вами справу? Як бачите, джентльмени, ситуація не на вашу користь.

— Можливо, — каже другий. — Однак мені цікаво, чи зрадіють ваші хазяїни, коли дізнаються, що ви в них за спиною прокручуєте своє дрібне дільце й не виконуєте їхніх вказівок. Що заважає нам прямо зараз піти й усе їм розказати? Думаю, вони вижбурнуть вас на вулицю або переріжуть горло. Чи позрізають усі ці коштовності з ваших пальців. — Він плює їй під ноги. — Мадам, — самовдоволено посміхається чоловік, — не з вашим щастям.

Мадам Лі мовчить. Я бачу, як вона прокручує в голові його слова. Цікаво, вона таки це зробить чи здоровий глузд візьме гору над її гордістю?

— Що ж, добре, — зрештою промовляє мадам. Градус напруги в кімнаті спадає. — Якщо ви так хочете, віднині вона ваша. Я вдячна вам за розсудливість, джентльмени. Це буде наш маленький секрет.

— Стоп, хвилиночку, — каже перший брат. — Товар слід перевірити перед покупкою.

— Правильно, — підхоплює другий, потираючи руки. — Ці повії на вигляд усі однакові. Ми хочемо побачити її зблизька.

Мадам Лі повертається до мене. Їй не треба нічого казати, бо я вже знаю, що робити. Підходжу до Семюела і двох його братів, а всі очі в кімнаті закарбовуються на моїй спині. Крок за кроком я наказую собі не зупинятися. Пам’ятай, як треба ступати, пам’ятай, як дихати. План. Я маю дотримуватися плану.

І ось я вже стою перед ними.

Бачу їхні лискучі губи. Якщо придивитися, уважно так, то можна розгледіти в них дещо спільне із Семюелом. Вони обоє пожирають мене голодними поглядами.

— Ну, — каже перший брат.

— Ух! — каже другий.

Я починаю. Відточений мною оберт, загадкова усмішка, опущені очі (затінені відтінками міді та кореня), оголена шия. Усе, як тренувалася. Я роблю оберт і чую важке дихання обох братів. Далі оберт — і ловлю погляд мадам Лі — вона більша, ніж будь-коли, її щоки рум’яні від хвилювання, але вона вдоволена; знову оберт — ловлю погляд Перл — ошелешена, вона стоїть із роззявленим ротом; ще один — я намагаюся спіймати погляд Сваллов — однак вона дивиться не на мене, а на підлогу, потім на охоронців, опісля знову на підлогу; і нарешті останній оберт — я ловлю погляд Семюела, — саме його я й шукала весь цей час.

Киваю.

— Ану... не чіпайте... її!

Семюел оживає та штовхає першого брата з усієї сили, що є в його малому, напруженому