Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— А що мачуха?

— Вона мене ненавидить. Називає брудною плямою, лайном зі Сходу. А я її —золотоволосим демоном з крижаними очима. Жаль, що не можу сказати їй цього в обличчя.

— Певно, тебе це страшенно злить, — припускаю я.

Він киває.

— Я хочу втекти, — у його очах зблискує дитячий захват. — Ти коли-небудь чула про Айдахо? Туди збирається купа китайців. Там потрібні люди для роботи на шахтах. Думаю, я теж зміг би. Працював би в шахті, показав би всім, який я чоловік.

— Айдахо? — перепитую.

— Це на схід звідси. Не дуже далеко. Чула про Бойсе? Місто має стати справжньою китайською комуною. Цю місцевість називають Диким Заходом. Там можна бути ким завгодно.

Ай-да-хо. Китайською це означало б «кохати велику мавпу». Ця думка мене смішить.

— Хороша ідея, правда? — каже Семюел і дивиться на мене. — Туди постійно відправляються групи. Думаю, я скоро приєднаюся до однієї з них. Краще куди завгодно, ніж тут.

— Але тут у тебе є гроші, їжа й дім, — кажу я. — Навіщо відмовлятися від усього, щоб працювати на шахтах?

— Ти теж усе це маєш, — показує він на кімнату. — Хочеш сказати, що прагнеш тут лишитися?

* * *

Семюел пішов. Я лежу в ліжку і слухаю, як мугикає Айріс, витягуючи гребінці з волосся. Вона мала низку гарячих ночей, тож завтра мадам Лі її неодмінно похвалить.

Я не можу перестати думати про те, що сказав Семюел. Що буде зі мною, коли він поїде в Айдахо? Мабуть, мені доведеться приймати більше клієнтів, щоб відпрацювати гроші, які мадам Лі втратила, коли надавала мене безплатно. Байдуже. Я тут не навіки. Колись я перестану бути жаданою й опинюся на вулиці, де жебракуватиму, а потім помру.

Усередині мене спить Лінь Дайю. Іноді з неї виривається легкий кашель, який я відчуваю під нижніми ребрами. Схоже, хвороба, яка переслідувала її в дитинстві, залишилася й досі. «Відпочивай», — кажу я їй. Не хочу, щоб вона прокинулась і дізналася, що жодній з нас не можна тут лишатися.

5

Семюел приходить щовечора. Для нього це єдиний спосіб позбутися своїх братів. Каже, що батько навіть почав ним пишатися. Йому ні копійки не коштує робити з сина чоловіка.

«Тон Хіп Ї дуже вдячний вашому батькові за щедрість», — щовечора співає Семюелу мадам Лі, перш ніж видати мене. Проте я бачу, як з кожним візитом її посмішка тоншає.

Щоденні появи Семюела означають, що мадам Лі не може продати мене жодному іншому клієнту. Я єдина дівчина в борделі, яка не заробляє грошей, і водночас як подарунок від тону я ще й найзахищеніша. Інші дівчата, окрім Перл і Сваллов, перестали зі мною спілкуватися. Навіть Свон, яка не була до мене жорстокою (а доброю вона хоч до когось була?), тепер і не гляне в мій бік. У їхній очах мені бозна-як вдалося стати улюбленою дівчиною тону й у той же час по-справжньому не працювати.

— Схоже, не така вона вже й вправна, — заявляє одна з дівчат під час роботи в пральні. — Айріс каже, що коли він у неї, то не чутно ні звуку. Що вона там робить? Спати його вкладає?

— Не слухай їх, — каже мені Сваллов. Дві вигнанниці, тепер ми стали ближчими. Мені здається, що багато в чому тільки вона може мене зрозуміти. Я починаю нетерпляче чекати на ранки, коли ми кружлятимемо над білизною, а наші перешіптування, мов сіті, триматимуть нас разом.

— Як ти це витримуєш? — я ловлю примружені погляди кількох дівчат, які викручують штани.

— Я тут з шести років, — вона схиляє голову і, звівши брови, зосереджується на гарячій прасці в руках. — Витримки вчишся рано.

Це вперше Сваллов обмовилася про своє життя до борделю. Я здивована, але виду не подаю. З шести років. Тепер ясно, чому вона не надто боїться мадам Лі, а та, зі свого боку, ставиться до неї не так, як до всіх інших. Сваллов не просто добре виконує свою роботу — її для цього вирощували.

Того вечора, коли дівчата вишикувалися, щоб пройти перевірку в мадам Лі, мені здається, що я дещо помічаю: між Сваллов і мадам є тонке взаєморозуміння, на яке жодна з нас ніколи не звернула б уваги. Щось схоже я раніше помічала у своєї мами: вона завжди знала, навіть раніше за мене, що я збираюся робити. Це була не тільки прив’язаність, а й досконале знання творцем свого творіння. Для мадам Лі Сваллов була за дочку.

* * *

Під час роботи у пральні Перл стоїть на місці Свон. Я озираюся — Свон ніде не видно.

— У неї вже десять днів не було клієнтів, — каже Сваллов, помітивши мої пошуки. — Ти думала, мадам Лі залишить її в такому віці?

Я опускаю голову. Свон не стало, а в борделі все так, ніби її тут ніколи й не було. Уранці на її ліжко переселять нову дівчину. Спершу Джейд, тепер Свон. Хто наступний? Чи буду це я, коли зникне гарантована протекція Семюела?

Того дня в пральні тихо. Дівчата говорять пошепки, ніхто не пліткує. Нікому не стає духу. Відсутність Свон — ще одне нагадування для нас: ми тут усі під загрозою.

* * *

— Можеш поїхати зі мною в Айдахо, — каже Семюел, коли я розповідаю йому про Свон і «стійла». — Утікай з цього місця. Тобі не зможуть зашкодити, бо тебе тут уже не буде.

Я думала про це. Однак перспективу втечі в Айдахо затьмарило палкіше бажання: будинок на три прольоти з видом на море, бабуся і я. Пошук батьків. Я маю повернутися додому.

— А я можу звідти дістатися до Китаю? Там є порт, як тут?

— Навіщо? — сміється він. — Хочеш утекти?

— Не можу тут залишатися.

Він придивляється до мене з якимось незнайомим виразом обличчя.

— Звісно, — відповідає нарешті. — Звідти можна дістатися до Китаю.

— Добре, — кажу я, а всередині зароджується крихке відчуття щастя. — Доведеться замаскуватися під хлопця. А ще мені потрібні документи.

— Я про це подбаю, — каже він. — Дай мені два тижні, й ми втечемо. Удвох веселіше. Я не дам тебе скривдити.

* * *

У Сан-Франциско постійно дощить. Сильних злив тут не буває, але