Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Пальцем на долоні я виводжу ієрогліф 男 — «чоловік»: поле й плуг як символ влади.

Колись я думала, що кохання — це просто: обійми, ніжний поцілунок у лоб. І ніколи навіть не здогадувалася, що може бути щось таке не схоже на кохання, як те, що відбувається тут. Насилля над тілом, багряний розрив. Хай ким буде той, хто оволодіє мною, він відбере в мене все. Я могла б оплакувати своє дівоцтво, але забороняю собі. Моя скорбота наділить владою того, хто його відбере.

Чоловік: без влади він просто клапоть ріллі.

Мати вибір між цим борделем і «стійлом» — це взагалі його не мати. Але я мушу вірити, що вихід колись знайдеться. Лінь Дайю свій знайшла: дозволила собі померти. А я? До такого я ще не готова.

Сьогодні вночі я не Дайю. Сьогодні я для всіх Піоні.

* * *

Коли я спускаюсь у головну залу, всі інші дівчата вже тут. Кожна з нас має настільки змінений вигляд, що здається, наче вночі це вже зовсім інші люди, ніж ті, що були вдень. Перл видається такою мініатюрною у своїй шовковій сукні з пришитою на грудях квіткою. Айріс пострибує на ногах, і на її зап’ястях брязкають браслети. На Свон найбільше макіяжу серед нас усіх. Цятка на її нижній губі ворушиться, коли вона чистить язиком свої зуби. Сваллов відвела кудись погляд, повернувши вбік підборіддя. Відсутність Джейд ніхто не обговорює, хоча жодна з нас не наважується зайняти місце, де вона зазвичай стояла.

Я злегка усміхаюся до Перл. Вона дивиться на мене округленими очима, які наповнюються сльозами. Вона хвилюється, чи прийде сьогодні її клієнт, щоб урятувати її від гніву мадам Лі. «Рано чи пізно їй таки доведеться набратися сміливості», — думаю я.

Заходить мадам Лі. Щовечора перед відкриттям вона проводить з нами бесіди — нагадує, навіщо ми насправді тут. І заодно оглядає нас, щоб переконатися, що наші зап’ястя такі ж білі, як і обличчя, що ми не розтовстіли в небажаних для цього місцях, що маємо свіжий, миловидний і апетитний вигляд. Вона часто повторює, що пишається нами.

— Дівчатка, дехто з вас, мабуть, помітив, — починає вона, — що сьогодні тут декого не вистачає. Я хочу, щоб ви поглянули на те місце, де зазвичай стоїть Джейд. Минулої ночі її вигнали, бо вона мене обкрадала.

При цих словах дехто з дівчат переминається з ноги на ногу. Одна кашляє, прикрившись рукою.

Мадам Лі не помічає цього або лише вдає.

— Джейд спала тут, їла, користувалася моїм майном, але не приносила мені грошей. Вона поверталася з порожніми руками майже три тижні поспіль. Уявіть собі. Уявіть, що ви даєте комусь усе, та нічого не отримуєте натомість. Це не що інше, як крадіжка.

Ніхто з нас не промовив ні слова. Те, що каже мадам Лі, завжди є правдою.

— Як ви знаєте, — веде далі мадам Лі, — таке трапляється не вперше. Тут було багато дівчат, які обкрадали мене, а тому отримали заслужене покарання: я їх вигнала. Я розповідаю вам про Джейд, бо вона з’явилася тут раніше за будь-кого з вас, проте мусить відповідати за свої дії. Я не хочу, щоб ви спочивали на лаврах і думали, що вам нічого не загрожує тільки тому, що ви пробули тут довше за інших. Я сподіваюся, що ви всі наполегливо працюватимете й приноситимете мені гроші, які заборгували за те, що живете тут і користуєтеся моєю добротою.

Вона робить глибокий вдих.

Ми опустили погляд на свої ноги й килим, на якому сплелися червоні та бронзові виноградні лози. Пальцем по своїй нозі я пробую написати ієрогліф для слова «нефрит»[32] — 玉, «імператор» з косою рискою в одному з кутів. Цей символ схожий на нанизані разом три шматки нефриту. Того самого, який живе в моєму справжньому імені.

— Зрозуміло? — питає мадам Лі, і кожна з нас на своїй маківці відчуває її погляд. Ми киваємо.

— Добре, — каже вона. — А тепер будьте люб’язними з нашими гостями.

Перш ніж зайти в кімнату з вітриною, ми розподіляємося у заведеному тут порядку — наймолодші дівчата спереду, досвідченіші посередині й найвищі — позаду. Я рушаю, щоб стати попереду процесії, але мадам Лі зупиняє мене.

— Піоні, — кличе вона.

Дівчата гомонять і, зиркаючи на мене, рушають у кімнату. Навіть Сваллов, яка заходила туди вже сто разів, змірює мене поглядом, перш ніж зникнути за дверима. Коли ми залишаємося вдвох, мадам Лі підходить ближче. Її пальці перетиснуті перснями.

— Я маю для тебе цікаву пропозицію, — промовляє вона. — Присядь.

Я обережно сідаю, щоб не зім’яти спідниці. Мадам Лі залишається стояти, її очі зблискують і рискають по моєму тілу.

— Сьогодні ввечері до нас прийде особливий клієнт, — каже вона мені. — Син того, хто виявив велику щедрість до тону Хіп Ї. Тон наказав, щоб я безплатно надала йому дівчину на знак їхньої вдячності.

— Цей клієнт, — веде вона далі, — просив дещо дуже особливе. Те, що можеш дати тільки ти. Тобі не кортить дізнатися, що саме?

Я чую, як у мої вуха проникає голос Свон. «Yi ci[33], — щебече вона, — клієнт попросив мене сісти йому на груди й tu[34] мій сніданок. Уявляєте?! І коли я таки це зробила, він da ku[35] від задоволення!».

— Усі давно знають, що в мене найкращі дівчата, — у відповідь на моє мовчання мадам Лі кладе руку мені на стегно. — Проте наш новий клієнт дуже своєрідний. Він хоче бути з дівчиною, якої ще не торкався білий чоловік.

Вона сильніше стискає моє стегно. Її персні впиваються в мою плоть.

— Тепер розумієш, чому ти ідеально для нього годишся? — каже мадам Лі. — Усі мої дівчата вже спали з багатьма, дуже багатьма чоловіками. Усі, крім тебе, Піоні. Ти досі незаймана. Сьогодні ввечері ти станеш ідеальним подарунком для нашого особливого клієнта.

Мадам відпускає моє стегно. Пальцями руки вона злегка змахує по моїй щоці, а потім потирає їх один об одного, крутячи між ними рисову пудру.

— Вважай, що тобі пощастило. Тон буде дуже задоволеним.

Я роблю те, чого від мене очікують. Притиснувши лікті до тіла, киваю й усміхаюся.

— Я поводитимуся з ним