Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
Упродовж дня бордель мадам Лі трансформується. І ми трансформуємося разом з ним — із жінок з розмальованими обличчями перетворюємося на звичайних дівчат-прачок. Дехто з нас раніше вже виконував таку роботу, інші ж, як я, лише навчаються цього.
Я майже відразу зрозуміла, що борделю мадам Лі не існує. Принаймні юридично. Це просто пральня, і ми можемо говорити про це місце тільки в такому аспекті. Ще задовго до того, як я сюди приїхала, влада Сан-Франциско спробувала боротися з будинками розпусти, проте, як сказала мені Свон, це було лише для показухи. Насправді багато місцевих чиновників і служителів порядку співпрацювали з тонами та забезпечували безперебійне функціонування бізнесу. Дехто навіть брав у кишеню по десять доларів за кожну продану дівчину.
Не тільки ми так добре ховаємося в усіх на очах. Так робить кожен у цьому місті. Чоловіки, які приходять до нас, уночі перетворюються на демонів. Їхні тіні завбільшки з печери. А вдень вони купці, вчені, підприємці. Я починаю розуміти, що кожен має два обличчя: те, яке показує світові, й те, що приховано всередині.
А своїх облич я досі не розгледіла. Чи принаймні яке з них яке.
Якщо завітає поліція — а таке буває вкрай рідко, — вони побачать лише тісну пральню, в якій пораються шістнадцять дівчат із зібраним у вузол волоссям, розчервонілі обличчя яких вкриває піт. Усі три поверхи будинку належать мадам Лі, тож їй легко підтримувати цю брехню. На першому поверсі розташовані фоє та кімната очікування, інтер’єр якої вдень слугує приймальнею пральні. Для трансформації кімнати потрібно три дівчини: спершу згорнути розкішні килими й гобелени, потім сховати в шафи вази та нефритові статуетки. Заповнити кімнату одягом і постільною білизною. Останній штрих: висунути великий стелаж перед сходами, що ведуть до наших спалень. Усе, що побачить відвідувач, — це дешева, але відточена операція, продиктована необхідністю й дієвістю. Ми маємо влаштувати переконливу виставу. Одного разу інспектор пройшовся нашою пральнею та вражено вигукнув, що сьогодні залишилося не так багато місць, де ще перуть вручну. Він сказав, що тепер замислиться над тим, щоб носити свою білизну до нас. І таки приніс.
Мадам Лі віддає перевагу ручному пранню замість того, щоб довіритися паровим машинам, у які почали вкладати гроші інші пральні. Ми перемо і прасуємо в підсобному приміщенні поруч з чайниками з окропом. Ручні праски важкі. Їх доводиться раз-по-раз нагрівати над гарячим вугіллям, коли починають холонути, але водночас бажано не перегріти, щоб не пошкодити одяг. Багато в чому я вважаю прання виснажливішою і важчою роботою, ніж та, яку ми виконуємо вночі. «Можливо, тому, що мені ще не доводилося по-справжньому працювати вночі», — нагадую собі.
«Ти — shă[30]», — каже мені Свон, коли я висловлюю такі погляди. Вона найстарша серед нас усіх і легко добуває зиск із цього титулу — ставиться до нас, як до дурненьких молодших сестричок. Усім нам заборонено говорити в борделі своєю рідною мовою, але Свон любить загравати з цим правилом і маневрувати між китайською й англійською, коли мадам Лі не чує. Гадаю, вона це робить, щоб показати, що в неї ще залишилося хоч щось своє. «Це ти зараз так думаєш, — веде далі Свон. — Усе зміниться, коли почнеш обслуговувати клієнтів».
У пральні ми працюємо без макіяжу, ба більше — начисто відтираємо лице так, що аж лоби світяться. «Якомога непримітніші на вигляд», — застерігає нас мадам Лі. Удень ми й досі просто діти. Багато дівчат зголюють брови, щоб уночі малювати їх олівцем. У декого забинтовані ноги.
Лице Сваллов чисте та свіже. Без макіяжу видно, як по її щоці скотилися три родимки. Перл — плакса, разом з якою я приїхала на бричці, — видається навіть молодшою за свій вік. Її ніс схожий на блискучу рожевувату картоплинку. Свон, різка й зухвала вночі, вдень має такий вигляд, ніби щойно прокинулася від сну. Без рисової пудри її шкіра припухла й гладенька. Вона вправно складає білизну, тому працює разом з дівчатами-складальницями. Перл працює з прачками, а ми зі Сваллов — з прасувальницями. Прасувальниць можна розпізнати за червоними руками й передпліччями. Постійно з обпеченою шкірою та збитими кісточками. Увечері ми шліфуємо мозолі й наносимо на пальці білу пудру. Мої долоні стали ширшими, у них вміщається більше, ніж колись. Вони змінилися, відколи я допомагала мамі, працювала на городі чи тримала каліграфічний пензлик. «Мої руки досі вмілі, — нагадую собі. — І вони досі мої».
У пральні дівчата дозволяють собі забути, що на них чекає вночі. Вони обмінюються плітками й жартами, обурено і драматизовано зітхають, коли доводиться багато працювати. Дівчата нагадують мені старших сестер, яких я ніколи не матиму. І навіть попри окріп і біль від того, що горбишся цілий день, я можу сказати, що мені подобається ця робота, бо тут я ближче пізнаю дівчат.
Свон в Америці вже три роки. Її викрали в Пекіні, коли їй було сімнадцять. «Wo yi wei[31], я збиралася приєднатися до театральної трупи, — розповідає вона. — Я народжена бути зіркою». І вона таки зірка, принаймні в борделі. Клієнтам до вподоби її гострий язичок, завдяки якому вона змушує їх почуватися пустотливими школярами. Серед усіх тутешніх дівчат Свон найбільше знає про те, чим живе бордель, — хто приходить, хто йде, хто залишається. Вона хизується перед нами своєю обізнаністю, ніби це якось робить її особливою, проте ми всі чули, як вона кричить уві сні. Їй теж буває страшно, як і кожній з нас.
Айріс, моя нова сусідка, — сирота. Вона не пам’ятає, як потрапила в бордель, окрім того, що одного дня була на вулицях Кайпіна, а вже наступного — жінка (може, то була мадам Лі?) вела її за руку у великий будинок, де пахло медом.
