Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— сидіти в пітьмі у такому крихітному просторі? Я вся скоцюблена, коліна під підборіддям, спину скручено в мавпячий хвіст. Через деякий час біль у зігнутих кінцівках став таким нестерпним, що я вже думала зібрати всю силу, яка наростала в моїх ногах, і спробувати виштовхнутися з бочки. Та це так і залишилося нездійсненним бажанням. Після першої доби біль стих, а потім притупився до шепотіння. Коли я спала — а так було постійно, — то схиляла голову на коліна, і погойдування океану відносило мене до далекого берега. Проте це був не зовсім сон — я гарячково то засинала, то просиналася.

Тоді я марила. Спогади швидко огортали мене, проте мені вже було важко відрізнити, що було справжнім, а що — ні. Усе пливло переді мною — далека пісня пам’яті й бажань.

Мені ввижалися батьки — до того, як їх забрали. Татова відкрита усмішка та ледь сиве волосся на підборідді. Мамині руки, які, мов дві пташки, шугали над ткацьким верстатом. А ще бабуся, яка поралася на городі із засмаглим на сонці обличчям. Цікаво, чи йшов дощ, відколи я покинула Джифу? «Я ж посеред океану, — міркувала собі. — Отже, пливу впалими краплями дощу». Тож я говорила з бабусею. Казала їй, як сильно сумую за нею, розповідала про все, що пережила, відколи ми востаннє бачилися. Та про найжахливіше мовчала — не хотіла її хвилювати. Сльози текли гарячими струмками, і я ловила їх ротом, уявляючи, що це солена свинина чи в’ялена риба.

Я бачила майстра Вана та школу каліграфії, відчувала різкий запах свіжого чорнила на довгих смужках паперу. Вікна у класі були відчиненими, а на вулиці посеред двору сохли інші сувої. Я силувалася прочитати ієрогліфи, проте вони радше були схожими на павуків на снігу.

Не приходила тільки Лінь Дайю, і я знала чому. За романом, Лінь Дайю ніколи не залишала Китай — там вона й померла. Корабель відносив мене все далі й далі від дому, і я роздумувала: невже ми з нею таки розлучилися? Молодша Дайю переможно раділа б — нарешті я позбулася її, і наші долі розійшлися. Однак тепер, коли Лінь Дайю не стало, доросліша Дайю злякалася.

Це ж те, чого я давно прагнула, хіба ні? Ось воно як — уперше в житті залишитись у цілковитій самоті.

* * *

На третій день кришка знову відсунулась і з’явився чоловік, як і обіцяв, зі ще однією маньтов та фляжкою води.

— Хочеш постояти? — запитав він, коли я поїла.

Я кивнула. Він нахилився в бочку й потяг мене за руку. Я відчула, як мене підіймають, і ледь не скрутилася назад від різкого, гострого болю, який пронизав коліна. Я надто давно не випрямляла ніг, а тепер їх роздирали проти їхньої волі, і кожен порух був насиллям над кістками, ослабленими м’язами та сплячим сухожиллям. Прикусила губу, щоб не закричати від болю, і натомість дала волю сльозам. Аж доки не стала на ноги. Доки знову не могла бачити.

Чоловік відпустив мене. Я схопилася за стінки бочки, переклавши всю свою вагу на руки.

По темряві та скреготу стін я зрозуміла, що ми були в нижній частині корабля — найімовірніше, у трюмі. Своїм обмеженим зором я могла розгледіти верхівки інших ящиків, контейнери й бочки, схожі на мою. Деякі з них було складено одна на одну, а інші поодиноко стояли осторонь. Цікаво, у скількох із них були справжні припаси, їжа та спеції, а у скількох — такі самі дівчата, як і я? Це все були дівчата Джаспера? Чи вони належали іншим поганцям?

— Досить, — сказав чоловік. — Лізь назад і не верти головою.

— Будь ласка, прийдіть завтра ще, — благала я, перш ніж він запхав мені в рота кляп. Я не уявляла, як переживу ще три дні без їжі, води і в сидячому положенні. Мої штани були брудними й прокислими після того, що мені довелося кілька разів випорожнитися, бо іншого не залишалося.

Він нічого не відповів. Мене зім’яли назад у бочку, і я відчула гнилий сморід своїх екскрементів.

— Сиди тихо, — буркнув чоловік і закрив кришку.

Так тривало й далі. Чоловік приходив переважно вночі, коли на кораблі ставало тихо, годував мене й дозволяв кілька хвилин постояти. Одного разу він навіть витяг мене з бочки й наказав пострибати на місці. Я послухалася. Здавалося, ніби в мене з’явилася нова пара ніг — чужих, не моїх. Я відчувала, як стегна теліпалися навколо кісток, незграбно й боляче. Потреба випорожнитися вже довгий час не нагадувала про себе, моє тіло ослабло лише від маньтов і води. Нічого перетравлювати — нічого й виводити. Мішечок на шиї продавив маленьку ямку в моїй грудній клітці, його м’ятна прохолода — єдине, що мені давало змогу не задихнутися.

Далі — марення. Спочатку шалене, ніби з мене повільно видирали мозок. У вухах пекло, перед очима вирувало. На дотик я вся горіла. Тоді мені здавалося, що я помираю.

Потім — блаженство. Я вилетіла з тіла й пливла над усім. Бачила океан, корабель і навіть саму себе — згорблену, виснажену й худу, скручену над колінами. Та не біда. Навіть красиво. У тій бочці був хтось інший. Я ж була захищеною, вільною, я була всюди. Забула про голод і біль. Відчувала тільки піднесення.

Тоді мені так чітко, як жоден інший момент із життя, пригадалося, як за день до свого зникнення тато приніс додому вишні, бо знав, що мама їх дуже любить. Я вишень не любила — вони були або надто солодкими, або надто кислими, а кісточки тільки робили ягоди великими. Мені не подобалося, що їхня червона м’якоть забарвлювала мої пальці й кутики рота.

А мама їх обожнювала. Заради них була ладна на все. Я ніколи не бачила її такою радісною, як тоді, коли тато приніс додому ті вишні. Вона вискочила з-за свого ткацького верстата, підстрибувала й плескала в долоні. Усмішка на її обличчі була завширшки з місяць.

Тато висипав вишні в миску. Ми зібралися навколо неї та витягли по ягоді з плодоніжкою. Я дивилася, як мама крутила її, соковиту й блискучу, у своїх долонях, наче молилася разом із нею. А потім опустила вишню в рота, і за мить у її руках залишилася тільки плодоніжка.

— Ти проковтнула кісточку, — сказала я схвильовано. Мені часто снилися кошмари про те, як щось застрягає в моєму горлі.