Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Ти тут? — шепочу. — Чому ти не хочеш мені допомогти?

У кімнаті немає нікого. Лінь Дайю мені не допоможе, як завжди. «Насправді її ніколи й не було, — кажу собі, — зате я є». Цього разу мені хотілося б помінятися з нею місцями.

11

Наступного вечора двері знову відчиняються, але цього разу так і залишаються відчиненими.

Заходять троє чоловіків. Їхні тіла згорблені та кремезні, схожі на невеликі брили. Моргун іде за ними з ліхтарем у руці.

Він каже мені підвестися. Я слухаюсь, а у стегнах хрускотять суглоби. Тепер більшість дня я сиджу, тож стояти боляче. Він простягає мені якийсь м’який, скручений клунок.

— Одягни це, — наказує.

Світло в його ліхтарі схоже на повний місяць, такий великий і важкий, що міг би впасти з неба. На мить я замислююся, що сталося б, якби я вибила цей ліхтар на землю й він розбився? Що, якби мені вдалося підпалити всю цю кімнату й себе разом з нею?

— Негайно, — каже моргун. Троє чоловіків поруч потирають руки.

Я слухаюся та знімаю з тіла мокру сорочку. Потім штани. Легко вислизаю з них і дивлюся, як вони спадають на землю.

Голісінька, я стою перед ними й дивлюся вниз на своє тіло. Давно я не бачила себе на світлі. На моїх грудях дві маленькі загати плоті, кінці яких умочені в іржу. Ребра просвічуються крізь шкіру. Маленький, м’який живіт обвисає в обрамленні гострих тазових кісток. Горбочки сідниць ледь помітні. Єдина частина мене, яка здається великою, — це ноги, ніби вони належать комусь значно більшому за мене. Проте вони такі самі, як і були. Це все решта зменшилося.

Мої руки інстинктивно пориваються прикрити найбільш інтимні частини тіла. Знову з’являється острах того, що хвилювало мене від дня мого викрадення.

Очі моргуна бігають туди-сюди.

— Треба буде пізніше тебе відгодувати, — промовляє він, а потім показує на клунок з одягом. — Тепер одягни це.

Одяг у клунку чорний і надто великий. Коли я його вдягаю, здається, що моє тіло ще більше зменшилося. Далі моргун наказує мені стати навколішки. Я слухаюсь — і мої коліна вгрузають у землю.

Один із трьох чоловіків ступає вперед із ножицями в руках. Я зіщулююся.

— Не ворушися, — попереджає він. Чоловік стає позаду мене й бере пасмо мого волосся. Засмалене від бруду, воно тепер мляво звисає аж до підборіддя. Він заносить над ним ножиці — і я чую зріз. Дивлюся вниз на підлогу й бачу там чорний жмуток. Перед очима проминає мамине обличчя. Я благаю її не дивитися.

Клац, клац, клац — орудує ножицями чоловік. Усе більше й більше чорного падає на підлогу. І з кожним пасмом мамине лице стає дедалі тьмянішим, аж доки повністю не зникає.

Закінчивши, чоловік із ножицями знову стає поруч із моргуном.

— Як тебе звати? — питає мене моргун.

— Фен, — машинально відповідаю я.

— Звідки ти?

— З Нью-Йорка.

— Де твої батьки?

— Померли.

— Чому ти тут?

— Шукаю роботу в локшинній.

— Молодець, молодець, — посміхається моргун. — Тепер, Фене, ти справді готовий.

Він киває своїм трьом супутникам, ті виходять з кімнати. Моргун чухає за шиєю, а потім озивається до мене.

— Ти колись був із чоловіком, племінничку?

«Ну ось, — думаю, — це те, чого я й боялася». Відколи моргун мене викрав, усе до цього йшло. Я бачила, як борються собаки вночі. Чула, як виють коти, наче з них живцем здирають шкіру. Якось сільський хлопчина з вабливим поглядом, син одного фермера, який вирощував яблука, ув’язався за мною біля водяного млина й поклав руку на мій живіт. Від його дотику завирувала кров.

Я уявляю, як наді мною хитається моргун. Його маслянисті очі впиваються в мої, а вусики над губою деруть мою шкіру. Його тіло неприємно тисне зверху.

— Ні, — кажу я й подумки молюся, щоб на цьому все скінчилося.

Він лукаво посміхається, ніби прочитав мої думки.

— Я не про себе, племінничку. Я про білих чоловіків. Ти знаєш, що їм подобається?

Моргун зникає, а на його місці перед моїми очима з’являється чоловік із лляним волоссям, якого я бачила біля іноземного поштового відділення у Джифу. Він тужиться і крекче. Його живіт накриває моє лоно. Я охоплена цим чоловіком, і моє тіло — вже не моє, а частина його. Я трясу головою: ні, ні, ні.

— Дізнаєшся, — каже моргун. Він проводить пальцями по лацкану свого піджака. — Тебе навчать. Білим подобається спускати гроші на таких, як ти. Вони люблять дітей. Будеш у мене найкращим? Будеш. А тепер ходи сюди, дай мені тебе роздивитися.

Я підводжуся й повільно йду до нього. У голові невпинно крутяться його слова. Білі чоловіки. Діти. Гроші. Усе це попелом сиплеться переді мною.

Зблизька він схожий на лиса. Шрам під оком міг би зійти за травинку. Без попередження він щипає мене рукою за лице. Від його дотику моє тіло завмирає. Я відчуваю, як протестує моє серце, як закипає кров.

— Будеш слухняним?

Я киваю, намагаючись не розкусити зубами запалі щоки. Він відпускає мене й дістає щось із кишені.

— Заплющ очі, — наказує.

Я відчуваю, як він натирає чимось моє обличчя та шию. Пахне дьогтем. Він обертає мене й починає натирати плечі.

— Руки, — каже.

Я повертаюся та протягую йому руки. Він розтирає цю чорну, як я тепер бачу, речовину по моїх долонях, малює нею по нігтях, втирає між пальців. Це все нагадує мені, як бабуся взимку розтирала мої руки, коли я надто довго гуляла на вулиці. Вона по черзі крутила кожну мою долоню у своїх, немов намагалася розпалити полум’я, аж доки вони обидві не ставали червоними й палаючими.

Однак це не мій дім, а цей чоловік — не моя бабуся. І не майстер Ван, який сказав, що колись мої руки мене прославлять.

Моргун опускає їх назад.

Ті троє повертаються з великою бочкою, яка сягає їм майже по пояс.

— Тепер залиш його нам, Джаспере, — каже один із них моргуну. Я дивлюся на бочку, і в моїх грудях розростається печера.

— Гадаю, ти знаєш, що робити, — промовляє моргун на ім’я Джаспер.

Я знаю. Знаю, що мені більше нічого не залишається. Між вічним ув’язненням у цій кімнаті або бочкою, яка точно принесе якісь зміни,