Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Я заплющую очі й прошу, щоб він зайшов у цю кімнату. Благаю, щоб забрав мене звідси. Що він подумає, коли я вранці не з’явлюся? Хвилюватиметься? Чи він знав, що зрештою цим усе й мало скінчитися — загадковий хлопець із вулиці, мабуть, повернувся до свого звичного життя, став злодюжкою або й помер. І що з того? Школа й далі житиме своїм життям. «У каліграфії, як і в житті, мазків не виправляють, — часто повторював майстер Ван. — Треба змиритися: що зроблено, те зроблено».

* * *

Старші дівчата з рибальського села часто розповідали одну історію: ще задовго до приїзду моїх батьків там жила молода дівчина на ім’я Бай Хе. Вона була дочкою зварювальника й мала шкіру, схожу на скло.

При денному світлі здавалося, що шкіра Бай Хе всотувала сонце. Уночі вона затьмарювала місяць. Коли дівчина всміхалася, на верхівках її вилиць мереживом сяяло світло. Звідки в дочки зварювальника така шкіра? Але Бай Хе була винятком. Вона була благословенна чимось непорочним. «На лиці цієї дівчини сяють зорі», — казали сусіди.

Коли Бай Хе виповнилося дванадцять, високопоставлені чоловіки з міста стали часто навідуватись у дім її батьків. Чутки про особливу дівчину зі скляною шкірою розлетілися далеко, й усі хотіли побачити її на власні очі. Дівчата з села юрбилися за вікнами та вгрузали черевиками в багно, щоб розгледіти женихів. Вони знали сільських хлопців з брудними ротами, знали власних батьків із загрубілими долонями. Але ще ніколи не бачили таких поважних чоловіків.

Гості з міста один за одним заходили в дім Бай Хе, ступаючи з неприкритою впевненістю. Кожен крок рішучий, кожен рух промовляв: «Я нічого не боюся». Цю впевненість у собі їм давали комфорт, гроші та красиве життя.

Під час цих візитів Бай Хе заходила у вітальню з вуаллю на обличчі. Гості з міста застигали в очікуванні, склавши на коліна руки з білими кісточками. «Шкіра нашої доньки унікальна, — казали батьки, звертаючись до присутніх у кімнаті. — Ви ще ніколи не бачили нічого подібного. Без сумніву, така шкіра — дар вищих сил». Вони вставляли речення за реченням між гостями та Бай Хе, аж доки не починало здаватися, що вуаль уже ніколи не підіймуть. Надворі нетерпляче скиглили сусідські дівчата, вчепившись руками в підвіконня. Кого ж вибере Бай Хе? Яке воно, справжнє кохання?

Тоді балачки нарешті припинялися. Бай Хе підіймала свою вуаль і показувала під нею скляне обличчя. З-за вікон заздрісно витріщалися дівчата. У кімнаті зависала тиша — чоловіки впивалися вродою Бай Хе. Навіть перли з океану не могли зрівнятися красою з її обличчям.

Усі дівчата в селі знали, що на неї чекає майбутнє, яке жодній з них узагалі не світить. Поруч з нею їхня шкіра була тьмяною та плямистою. Їм довелося б вимолювати ласки в долі. А Бай Хе могла завжди отримати все, поманивши пальцем. Після побаченого деякі дівчата обіцяли собі їсти тільки білий рис. Інші намірялися вирвати волосину з голови Бай Хе. Усі вони вірили, що має бути якийсь спосіб украсти магію, яка живе в її тілі.

Одного ранку село прокинулося від ґвалту. Батьки Бай Хе бігали від дверей до дверей у несамовитій істериці. «Нашу Бай Хе викрали! — кричали вони. — Хтось забрав її посеред ночі!».

Селяни не відгукнулися. «Подумаєш, зникла дівчина зі скляною шкірою! І що тепер? Коли впускаєш у свій дім стількох чоловіків — жди неприємностей», — казали вони.

«Може, це розплата за її скляну шкіру», — міркували інші. Вони зачиняли двері й затуляли ковдрами вікна, щоб заглушити звуки горя батьків дівчини. «Не будьте, як Бай Хе, —застерігали вони своїх дочок. — Не намагайтеся стати красивими. Бачите, чим це закінчується?».

Історію про Бай Хе придумали, щоб налякати дівчат у нашому селі. Я це розумію. Та водночас я раділа, що так мало на неї схожа. Моя голова скидалася на яйце, а по очах здавалося, наче я постійно втомлена чи плачу. На обличчі часто з’являлася зажура. «Твоя серйозність, — повторювала мені бабуся, — підкреслює кожен твій крок».

Краще бути похмурим хлопчиськом, ніж дівчиною зі скляною шкірою. Бай Хе викрали, бо вона надто виділялася. Зі мною такого ніколи не станеться.

Сталося.

На мене знову хвилею накочує той давній щем від спогадів про рибальське село, наш будиночок на три прольоти і зрештою — про батьків. Моторошна тиша їхньої порожньої спальні. Німий ткацький верстат. Тієї миті біль утрати так глибоко в мене врізався, що ніщо, навіть 36 501 камінь не міг би залатати цю прірву. Чому ви пішли? Чому не забрали мене з собою? Невже так легко мене покинули? Повз мене, немов у вогні, проносяться ієрогліфи: «обман», «зрада», «відмова». І нарешті «сором». За цей гнів, за докори. За те, що треба все пробачити. Хай що змусило їх піти, вони не були в цьому винними. Я мушу в це вірити. Мушу триматися за це, бо інакше ніколи не позбудуся свого відчаю.

Повертаються відголоски отрути, і я притискаюся спиною до холодної стіни. Чорнота. Так туга пропалює дірку в грудях.

* * *

Я знову прокидаюся й відчуваю, що поруч у темряві щось є. Упевнена в цьому. Щось шурхає кімнатою, ковзає вгору-вниз стінами, сочиться земляною підлогою. Я хочу підвестися й роззирнутись, але моє тіло — як дошка, важке й задубіле.

«Кліпай», — наказую собі.

«Тепер підійми руку».

Але рука не слухається.

Хай що це, воно наближається. Я відчуваю, як його дихання розтікається по моєму тілу, а від пальців ніг аж до пупа шириться якесь поколювання. Тепер істота вже наді мною, розглядає та зловтішається, що я не можу дати відсіч. Я дивлюся на неї у відповідь. Темрява пливе перед очима й надає цій істоті сили.

— Ворушися! — хочу викрикнути я. Але крик застигає всередині, як і все моє тіло.

Я переконую себе, що мені це ввижається. Пітьма звела мене з розуму. Отрута робить своє. Однак водночас я відчуваю, що хай що це таке, воно переслідує мене вже дуже давно.

— Лінь Дайю? — питаю я в темряву.

І хоча ніхто не відповідає, я знаю, що не помилилася.

9

Уранішнє сонце проникає в кімнату через заклеєне газетами вікно. На якусь теплу мить мені здається, що я у своїй старій дитячій, а батьки з бабусею вже прокинулися