Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
Звідки в мене взялася така самовпевненість? Я вмочила кінчик пензля в невеличку краплю чорнила, що залишилася на чорнильному камені після сьогоднішніх уроків. Закреслила ієрогліф учня й написала поруч новий — волочила рукою над аркушем, вражена вагою пензля. Писати справжнім пензлем не так, як березовою гілкою, — треба брати до уваги ще безліч речей. Наприклад, рух ворсу й мінливість чорнила. Помітно кожну мітку, кожну помилку. Я звикла просто рухати зап’ястям і уявляти, що результат був ідеальним. А тепер, коли тримала в руках живий, пульсуючий пензель, то бачила, що мені ще багато чого треба навчитися. Але водночас відчувала, як різні частини моєї сутності плавно стають на свої місця, ніби я щойно розкрила про себе якусь надзвичайну таємницю.
Коли я завершила, то відкинулася назад і втупилася поглядом в ієрогліф. Результат був далеким від ідеалу, проте досить разючим: свіже чорнило вдихало й видихало папір навколо нього. «На папері китайське чорнило триматиметься віками й не вицвітатиме, — казав майстер Ван своїм учням. — Коли вас полонить якийсь надзвичайно захопливий сувій, коли здається, що мазки проткнуть вас і спустять усю кров, пам’ятайте, що кожен ієрогліф таїть у собі безліч історій і що перед вашими очима — не одне минуле століття».
У захваті я почала вимальовувати ієрогліфи, які зустрічала на кам’яних плитках у дворику, аж доки заповнила весь аркуш. Тільки коли оркестр цвіркунів затяг свої вібрації, я згадала, що ще не доробила роботу.
Наступного дня з вікна долинув голос майстра Вана.
— Хто це написав? — запитав він учня, на аркуші якого я малювала. Учень наполягав, що ієрогліфи були його, але майстер Ван назвав його брехуном.
— Ти гордий і егоїстичний, Дзя Дженю, — сказав майстер Ван. — І твій почерк завжди це відбиватиме. Тож я більше не можу називати тебе своїм учнем.
Я й далі підмітала надворі, затамувавши подих.
Пізніше опальний учень на ім’я Дзя Джень знайшов мене у внутрішньому дворику. Він був не першим, кого вигнали, — майстер Ван не терпів тих, хто порушував правила його школи, і зрештою кількість учнів скоротилася до шести. Без Дзя Дженя тепер їх стало п’ятеро.
— Я знаю, що це ти, — вигукнув він, повалив мене на землю й почав бити ногами. — Ніхто не кинеться тебе рятувати. Ніхто не сумуватиме за тобою, бо в тебе нікого немає.
Він не переставав мене лупцювати. Я скрутилася й не розуміла, чи моє обличчя було мокрим від сліз, чи від крові.
У такому положенні пізніше й знайшов мене майстер Ван, коли вже настала ніч, а в класі залишилося неприбрано.
— Ти непогано пишеш, — сказав він, допомагаючи мені сісти, — але це треба робити, дослухаючись до свого серця. Подивись, як вигинається зграя бакланів у небі. Простеж, як палає листок. Запам’ятай, як розвіваються на вітрі розпущені дівочі коси. Це і є каліграфія.
Відтоді вечорами я не лише підмітала клас. Я вчилася. Коли денні заняття завершувалися, майстер Ван залишався на своєму місці в передній частині кімнати, а я слухала, зачарована запахом чорнила та мокрого паперу, і повторювала рукою за ним, коли він водив пальцями в повітрі.
Я дізналася, що сила каліграфа починається з того, як він орудує пензлем. Що кожен надалі зроблений вибір, наприклад, вологість чорнила, сила натиску пензля на папір або швидкість оберту руки, наповнює мазки енергією та формує їхній остаточний вигляд.
— Це зветься наміром, — сказав майстер Ван. — Ідеєю.
Коли він вів урок, то дивився не на мене, а наді мною, наче розмовляв з тією, ким я колись стану. Навколо нас на нічному вітерці колихалися гобелени з ієрогліфами. Ці рукописи, написані руками його вчителів і відомих каліграфів, він збирав роками.
— Усі каліграфи, усі митці починають однаково, — сказав він. — Вони беруться створювати мистецтво. Проте саме цей намір перетворює мистецтво радше на роботу, ніж на творчість. Ти маєш вчитися творити без кінцевої мети чи плану, покладаючись лише на власну дисциплінованість, навички та позитивний внутрішній стан. Мало які каліграфи досягають такого рівня. Ось що означає слідувати за покликом серця.
Дітей він не мав. Я нічого не знала про його родину. Тож ми ідеально підходили одне одному. Увечері, коли він читав і готувався до завтрашнього уроку, я сиділа на ліжку й тренувалася писати ієрогліфи на долоні.
— Коли вправно оволодієш каліграфією, — сказав він мені, — тобі може випасти шанс стати писарем у високопосадовців. Твоя робота прославить тебе, Фене, хлопче з умілими руками.
З кожним уроком я ставала впевненішою. Бо більше не була просто Феном, хлопчиком без минулого й майбутнього. Скільки ієрогліфів я вже вивчила — тисячу, дві? Бабуся відправила мене в Джифу, щоб вижити, але тепер я мріяла про більше. Я хотіла стати вчителем, як майстер Ван. Прагнула, щоб світ побачив, що я можу створити. «Це твої очі й пальці, мамо, — думала я, коли проводила пензлем по аркушу. — Це твоє терпіння й сила духу, тату. А це шанс вижити, який подарувала мені ти, бабусю».
— Твоя кінцева мета, — підсумовував свій урок майстер Ван, — досягти такого стану свободи, у якому ти й митець, яким можеш бути, стануть єдиним цілим. Це те, що ми називаємо цілісністю, коли ти нарешті возз’єднуєшся сам із собою.
— Так, майстре Ван, — зазвичай відповідала я, перш ніж занурити пензлик у чорнило та почати все спочатку.
Я ніколи нічого не розпитувала, а лише всотувала його слова, дозволяючи їм нести мене крізь дні. Він не платив мені за роботу, крім як своїми уроками, а я ніколи й не просила. Проте іноді, коли ієрогліф вдавався особливо добре, він підсовував мені срібняка. Я заощаджувала як могла, уявляючи, як у майбутньому стану майстром у власній школі каліграфії й купуватиму тільки найкраще приладдя для своїх учнів. І нагородою за те, що я слідувала за покликом серця, здавалося, був ієрогліф за ієрогліфом.
Однак я мала б розуміти, що довго так не
