Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Розумничка, — мадам Лі простягає руку, щоб знову погладити мене по щоці.

Щоб не відвернутися, я щосили стискаю долоні в кулак, доки нігті ледь не проколюють плоть.

— Клієнт уже в дорозі, — каже вона. — Ти його на весь вечір.

Перш ніж піти, мадам повертається до мене. Я намагаюся здаватися сильною і сміливою, як це робить Сваллов.

— І ще, Піоні, — моє ім’я стікає з її вуст, — ти зробиш усе, що він попросить.

Вона залишає мене чекати. Я роздумую, яким може бути чоловік з таким побажанням. Чи буде він зі мною ніжним? А якщо поб’є мене, як той нелюд вчинив зі Сваллов? Пригадую синець, який перетворив один бік її обличчя на каламутну калюжу, й уявляю, який вигляд мало б моє лице.

Лампи в кімнаті затінено червоними й чорними абажурами — це додає таємничості. «Це щоб приховати недоліки на наших обличчях, — сказала б Свон. — У темряві навіть пом’яті яблука — і ті гарні».

Кожен звук карети, що проїжджає вулицею, кожен сміх чи крик змушує мене напружуватись і притискати руки й ноги щоразу ближче до тіла. «Як мені це зробити? — запитую себе. — А від цього помирають?». Я вже й не знаю, чи вистачить мені сили, щоб хоча б підвестися з дивана, коли клієнт нарешті з’явиться на порозі.

Навпроти мене на важкому дерев’яному кріслі щось мерехтить. Я миттю кидаюся туди поглядом, кожним нервом відчуваючи у повітрі якісь зміни. Намагаюся запам’ятати кожну деталь цієї кімнати й себе в ній, перш ніж усе стане іншим. Завтра вона вже буде не такою. Завтра я сидітиму в ній інакша.

Мерехтіння зростає й поступово займає крісло. Тепер це вже не мерехтіння, воно набуває форми та кольору. Білого, який дедалі білішає. Може, це дим від ароматичних паличок або тіні перехожих на вулиці? А може, це дівчина з роману, яку тепер уже можна назвати жінкою? Я заплющую очі, щоб заспокоїтися. А коли розплющую їх, то бачу перед собою Лінь Дайю.

— Привіт, — її голос трохи охрип, ніби вона плакала або давно ним не користувалася.

Мої плечі обм’якли й звалилися на спинку дивана. Я переконала себе, що мандрівка за океан остаточно нас розлучила, — але ось вона тут, переді мною. Обличчя біле, як лебедині груди, а сріблясто-чорне волосся чомусь вологе. Вона не схожа на Лінь Дайю з роману, радше на Лінь Дайю з мого сну: блакитні очі, видовжений ніс, рожеві вуста. Її атласний жакет і спідниця яскраво виблискують у моторошній напівтемряві кімнати. А ще на ній рибальська сітка замість шалі.

— Ти плавала? — питаю я й німію. А потім, коли згадую, де я і що от-от має статися, то встаю й махаю до неї руками. — Тобі краще піти, — кажу їй, хоча сама зовсім цього не хочу. Вона тут, а отже, тепер мені не так самотньо. Ми обидві перетнули океан, щоб зрештою тут зустрітися.

— Не драматизуй, — каже вона. — Подобається це тобі чи ні, але я тут тільки тому, що ти попросила мене про допомогу.

Мої очі кидаються до годинника на стіні. Майже дев’ята. Клієнт уже скоро прийде. Але Лінь Дайю не можна бути тут, коли він з’явиться. Я ще не знаю, чи бачу її тільки я, чи й інші також. Де ж їй сховатися?

Лінь Дайю ніби знає відповідь, а тому встає з крісла й підходить до мене. Колишня я — та, яка існувала до цього всього, — силується втекти. Але щось мене тримає. Може, вона?

Ось вона стоїть переді мною, опустивши свої блакитні очі. «Коли тебе пам’ятають як уособлення трагедії, твій погляд завжди має тяжіти до центру землі», — подумалося мені. А потім вона відкриває мені рота своїми вологими руками. Ми пильно дивимося одна на одну: вона — вимисел, чия історія така схожа на мою, а я — дівчина з порожнім тілом. Колись я ненавиділа її, потім боялася, проте згодом у маренні мало не полюбила. А тепер і сама не знаю, що відчуваю. Але Лінь Дайю не чекає, доки я зрозумію. Вона залізає мені в рота, перш ніж я встигаю отямитися, і зникає.

Мадам Лі виривається зі свого кабінету з палаючими щоками.

— Прийшов! — вона підлітає до дверей борделю, однією рукою поправляє шпильку у волоссі, а іншою дає мені знак підвестися. — Готова?

Я стою й відчуваю, як Лінь Дайю розтікається по моєму тілу.

— А ти як гадаєш? — питає вона в мене з-за шиї. — Ми готові?

4

Це не чоловік, а хлопець.

Помітно з того, як він тримається. Ніби його тіло виросло швидше за нього самого й він ще не встиг до нього призвичаїтись. Його сливовий чаншань висить на плечах, як простирадло на мотузці для прання. Хлопець стоїть і витріщається зухвало та злякано водночас, немов чекає, коли хтось у ньому засумнівається.

Бачити його тут — цілковита несподіванка. Його очі за формою схожі на крихітні рибки, а темно-каштановий колір волосся нагадує гриби, що звуться деревні вуха. Я дивлюся на нього, і моє серце охоплює туга за родиною, домівкою. Він видається не набагато старшим за мене.

Хлопець не сам. По обидва боки від нього стоять двоє білих чоловіків з однаковими лицями. Я уявила ієрогліф для слова «близнюки» — 雙 — з двома пташками на вершині. Як птахи наслідують один одного в польоті, так само й ці білі чоловіки обоє стоять зі схрещеними руками — ліва на правій, — а їхні груди піднімаються й опускаються в такт від однаково розгарячілого дихання. Здається, хлопцю хочеться дременути від них якнайдалі.

— Ласкаво просимо, — звертається мадам Лі до всіх трьох і кланяється.

Двоє білих у відповідь не вклонилися.

— Це вона? — питає один із них. Усередині мене Лінь Дайю схиляє мою голову вниз, очі пурхають на підлогу.

— Це Піоні, — голос мадам Лі натягнутий як струна. — Подарунок від тону Хіп Ї. Вона ідеально годиться.

— Ти чув? — звертається другий до хлопця. — Можеш робити з нею що завгодно, Мюеле. Нехай підійде ближче. Піоні, ходи сюди.

Мадам Лі повертається до мене й киває. Я волочу ногами в напрямку їхніх голосів, суконні туфлі