Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
Я розгледіла її справжню й подумала: хочу стати такою самою.
* * *
Ми зі Сваллов прасуємо за одним столом, але я думаю зовсім не про прання. Усі мої думки про розмову з мадам Лі, яка відбулася минулої ночі. Я чимало чула від інших дівчат про те, що відбувається, коли чоловік залишається наодинці з жінкою, про біль, який вона відчуває, про кривавий слід. А сама ще ні з ким навіть не цілувалася.
— Думаєш про сьогоднішню ніч?
Я підводжу очі й бачу, що це каже Сваллов. Мене розпирає крикнути комусь — кому завгодно: «Сваллов заговорила! Сваллов заговорила!». Але я стримуюся. Здається, наче ця мить має бути лише між нами, ніби вона дає подарунок, призначений тільки мені.
— Звідки ти знаєш? — питаю. Я боюся, що якщо скажу якісь зайві або не ті слова, вона пурхне геть.
— Здогадалася, коли мадам покликала тебе до себе, — відповідає вона. Я уявляю, як Сваллов безсонно лежить у своєму ліжку після того, як усі чоловіки покинули кімнату й залишили її наодинці. Тіло вбите в матрац, досі живе та при тямі. Як воно може вижити після такого? Сваллов опускає праску на сорочку. Та млосно зітхає, пара зривається з поверхні столу і хмарою огортає дівочі руки.
— Це буде твій перший раз?
Киваю.
— Я ще ніколи цього не робила, — кажу їй і відразу жалкую. Бабуся настановляла мене ховати під бронею правду про своє минуле та справжню особистість. А кожне розказане слово відщеплює шматок від цієї броні.
Вона знову підіймає праску й ставить її біля сорочки. Я спостерігаю, як її руки орудують праскою, і захоплююся їхньою вправністю та гладкістю. Вони схожі на мамині руки.
— Боїшся? — питає вона, поглянувши на мене. Синці на її обличчі після тієї наруги нарешті загоїлися й порожевіли. При денному світлі вони могли б видатися навіть дещо симпатичними.
— Так, — відповідаю. — Я не знаю, що робити.
Вона бере зі столу сорочку й оглядає, чи не залишилося складок. Як на мене, ідеальне білосніжне полотно. Потім перекладає сорочку на сусідній стіл, за яким інші дівчата складають білизну. Їхнє цокотання заглушує нашу розмову.
— Подай наступну, — показує вона на сорочку. Я витягую одну з купи та кладу на стіл.
— Усе, що треба, — веде далі Сваллов, розправляючи на столі сорочку, — це робити те, чого від тебе хочуть. Насправді це найлегше.
— Але я не збагну, що це означає.
— Усе це фальш, — пояснює вона. — Це не по-справжньому. Для них по-справжньому, а для тебе — ні. Ось як ти маєш на це дивитися. Як на те, чого не існує. Що не є частиною тебе, і чого ти також не є частиною. Ти поза цим.
— Не розумію.
— Коли з тобою це роблять, — вона стискає ввігнуті долоні одну над одною, — це боляче, особливо якщо вперше. Здається, наче там, унизу, щось вибухає. Хочеться різко охнути й заплакати. Але не треба. Іноді це їх злить, а буває, що, навпаки, заводить. Забудь про біль. Уяви, що ти не тут. Є якесь місце, де ти хотіла б бути?
— Так, — я згадую дворик школи майстра Вана, бабусин город, мамині теплі обійми і ткацький верстат, що швидко рухається вперед-назад.
— Чудово, — вона знову бере праску. — Полинь думкою туди й чекай. Твоє тіло здогадається, що робити. Та головне — це твої думки. У тебе ще не почала йти кров?
Я хитаю головою.
— Добре, — каже вона. — Принаймні на одну проблему менше.
— А куди линеш думкою ти? — можливо, я переступаю межу, але не хочу зупинятися.
Вона відставляє праску. Я дивлюся, як її пальці пробігають по свіжій сорочці, щоб розгладити складки.
— Я засинаю, — каже вона й дивиться мені в очі.
* * *
Між роботою у пральні та борделі в нас є одна година. Упродовж цього часу кожна дівчина відчищає своє тіло від запаху пари, у якій варилася весь день. Кожна щасливиця, яку не вважають надто товстою, отримує миску рису. Одягає вбрання, розкладене на її ліжку, — іноді це шовкова блуза й штани, деколи — атласна сукня. Те, що мадам Лі вважає підходящим для клієнтів, які прийдуть цього дня. Кожна дівчина сідає біля дзеркала й дістає арсенал виданої їй косметики — баночки рум’ян для щік і губ, рисову пудру для обличчя, чорну фарбу для брів та очей. Деякі дівчата наносять рум’яна на всю верхню губу, а посередині нижньої ставлять цятку, схожу на вишню. Білим чоловікам це подобається — мовляв, так ми ще більше схожі на китаянок.
Старші дівчата самі собі роблять зачіску. Молодші, — такі ж недосвідчені, як я, — чекають у черзі, коли до них дійде перукарка. Іноді, коли вона запускає руки в моє волосся, я заплющую очі й уявляю, як чиїсь лагідні руки з любов’ю розминають мою голову, як тісто.
Сьогодні ввечері я вдягну персикову блузку з довгими рукавами, білими ґудзиками й підшитим коміром та відповідну їй спідницю. Я ненавиджу одяг, який нас змушує носити мадам Лі, зшитий на її смак якоюсь старою кравчинею, яка живе внизу по вулиці. У Китаї нас засміяли б у такому одязі, легко розпізнавши позбавлену смаку пародію. Але тут він зводить білих чоловіків із розуму.
Коли я дивлюсь у дзеркало на себе вбрану і з макіяжем, то бачу дівчину з обведеними чорним очима й повіками кольору вина. Брови — як балдахін над очима. Шкіра біла, наче порцеляна, а вуста налиті кров’ю. Після того, як я два роки прикидалася Феном — хлопцем, народженим вітром, — так дивно бачити себе нині. Коли я рухаюся, то сумніваюсь, чи це справді я.
Якось, коли я скаржилася бабусі на своє ім’я, вона сказала, що всі оспівують Лінь Дайю за її красу. Але як на мене, то це все через її сумну історію. Чи була б вона такою ж прекрасною, якби не померла за свого коханого?
Тепер я починаю розуміти, що трагедія всьому
