Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
7
Після роботи у пральні я сиджу на ліжку у своїй кімнаті, ледве дихаючи.
План. Треба дотримуватися плану.
Стільки всього може піти не так. А наслідки будуть справжніми, смертельними. Мадам Лі викине мене на вулицю. Або й власноруч приб’є. Можливо, вона згодує мене бродячим псам, які виють і скавучать цілісінькими ночами у провулку за борделем. Їхнє скиглення нічим не відрізняється від того, що долинає з-за зачинених дверей по сусідству з моєю кімнатою.
Я знову й знову прокручую все в голові. Варіанти розвитку подій. Якщо станеться так, то що тоді? А якщо отак, то що далі? Тут не може бути помилки.
— Знаєш, — напередодні ввечері сказав Семюел, — те, як усе відбудеться, залежить ще й від нашої удачі.
— Удачі не існує, — відповіла я йому. — Є лише зустріч готовності з можливістю.
Так мене навчав майстер Ван. «Забудь про удачу, — казав він. — Зосередься на тому, щоб власноруч її для себе створити. Гадаєш, майстер каліграфії покладається на везіння? Те, що відбувається на папері, — це зустріч навика й розгорнутого аркуша».
«Тренуйся, — говорив він. — Тренування принесе тобі спокій, а спокій дасть енергію тілу й цілісність душі».
«Тренуйся», — подумки кажу я собі й сідаю за туалетний столик. План, план, план. Іншого варіанта немає. План мусить спрацювати. Я прокручую кожну секунду, відчиняю всі зачинені двері, розбираю всі полиці. Знову й знову. По тьмяній деревинí малюю пальцем «кабана» під «дахом». «Дах»: швидка точка вгорі, потім масивна горизонтальна шапка. «Кабан»: вертикальний гачок, від якого відходить багато коротких штрихів. Так ми називаємо дім — 家.
Я знову й знову малюю по дерев’яному столику цей ієрогліф разом з усіма штрихами, аж доки він теж не перетворюється на навик, доки я знову не опиняюсь у Джифу в школі каліграфії, а не в борделі у Сан-Франциско. Дерево порипує під моїм пальцем. Рука розмахує і тріпоче, як крило в польоті.
Якби ж було так, завжди так, я була б щасливою.
Майстер Ван мав слушність: тренування мене заспокоює. Коли я вправляюся писати ієрогліфи, мій розум лине все далі й далі від образів невдачі й відчаю, а замість них із кожним штрихом, з кожною нерівністю на дереві, на яку натикається мій палець, я знову пригадую забуте відчуття обізнаності. Упевненості у своєму знанні. Я вже так давно не була ні в чому впевненою. Яке відчуття безпеки та умиротворення приносить упевненість. Я усвідомлюю, що саме цього прагну найбільше — твердого знання. Зараз же я знаю дуже мало, якщо взагалі хоч щось.
«Тренуватися. Добре, майстре Ван, — промовляю подумки, а рука рухається незалежно від тіла. — Досі я мала небагато можливостей, але принаймні тренуюся».
* * *
Сьогодні ввечері я роблю простий макіяж. Не хочу, щоб на мене витріщалася купа людей, якщо нам вдасться втекти. Тож це має бути те, що я зможу швидко стерти. Рум’яна на губах, трохи пудри на обличчі. Замість маскувати свої брови і зверху малювати нові, я підводжу контури вугільним олівцем — щоб було легко стерти серветкою.
Перукарці кажу, нібито мадам Лі хоче, щоб я сама зробила собі зачіску. Я зачісую волосся назад і закріплюю його гребінцем з фальшивого нефриту. Щоб не спадало на обличчя, коли бігтиму.
Я дивлюся на себе у дзеркало й уперше помічаю, як змінилася, порівняно з тією, якою себе пам’ятала. Уже не маленька дівчинка, але ще й не жінка. Десь посередині. Щось нове з’явилось у мені, якась войовничість в очах. Я змогла б перехитрити тигра, якби було треба. Осідлати орла та змусити його загубити дорогу додому. Цікаво, це Лінь Дайю дивиться на мене зсередини чи це справді я?
За дверима засміялася якась із дівчат. Я здригаюся, войовничість тане з моїх очей. Кліпаю, потім ще раз, а коли знову дивлюся на своє віддзеркалення, то бачу сором’язливе ягнятко, безневинне кошеня. Я та, якою мене хочуть бачити, точнісінько як казала Сваллов, і, можливо, це моя найбільша зброя.
* * *
Коли я спускаюся, дівчата вже стоять, вишикувавшись у шеренгу. Мадам Лі проходить повз них і кожну оглядає. Сваллов стоїть десь посередині, але не дивиться на мене.
— Перл, — каже мадам Лі та злегка ляскає віялом по стегну дівчини. — Ми що, даємо тобі забагато свинини?
— Ні, мадам, — перелякано пищить Перл, намагаючись поправити сукню на тілі.
Мадам Лі тицяє пальцем округлий животик Перл, кінчик її нігтя провалюється.
— А я думаю, що таки багато. Більше жодних обідів і вечер, тільки сніданки. Який чоловік захоче спати з нечупарною свинею, ти згодна зі мною?
Груди Перл піднімаються й опускаються так швидко, що здається, наче вона намагається викачати все повітря зі свого тіла. «Не реви, не реви», — подумки наказую їй. Мадам Лі починає сканувати очима наступну дівчину. Бідолашна тремтить, але тут мадам Лі все влаштовує. Далі — Клауд, висока дівчина, в якої одне око сірувато-блакитне, а інше — темно-каре.
— Клауд, — тільки й встигає вимовити мадам Лі, а дівчина вже знічується. — Учора клієнт розповів мені кумедну історію. Він сказав, що ти відмовилася виконувати одне з його прохань. Здогадуєшся, про що я?
Дівчина тремтить, втупивши очі в підлогу.
— Клауд, — знову каже мадам Лі та дає їй ляпаса. Звук удару луною розноситься кімнатою — тріск, який розколює всіх нас навпіл. Ніхто не сміє поворухнутися. Ніхто, крім Клауд, яка скрикує від болю, а сльози градом течуть по її обличчю.
— Жалюгідне дівчисько, — зневажливо шкіриться мадам Лі. — Ти не гідна тут працювати. Надумала командувати? Якщо ти перечиш клієнту, ти перечиш мені.
Вона махає рукою. З’являються охоронці. Побачивши їх, Клауд починає голосити.
— Благаю, мадам! Я старатимуся, робитиму все, чого забажають. Будь ласка, дозвольте мені залишитися!
Але охоронці вже тягнуть її через пральню до чорного ходу. Ми чуємо, як плач Клауд віддаляється все далі й далі, потім щось грюкає — і все стихає.
Мадам Лі далі просувається шеренгою.
— Нехай це буде уроком для всіх вас, дівчата, — каже вона. — Хто перечить клієнту, той перечить
