Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
Але Семюел ще не закінчив. Він штовхає другого брата — цього разу, можливо, навіть сильніше, переповнений ще більшою люттю та відчаєм. Цей брат приземляється вже на одного з охоронців.
— Зараз!
Це сигнал для мене. Семюел хапає мою руку, і я відчуваю, як мене різко відкидає назад. Мадам Лі втрачає самоконтроль і кидається на нас, скрививши рота бридкою літерою «О». Брати підхоплюються, вивільняючись від дівчат, а закляклі від подиву охоронці без команди мадам Лі не встигають зреагувати.
Чого ніхто — ні мадам Лі, ні охоронці, ні дівчата — не збагнув, так це того, що коли троє чоловіків увірвались у бордель, двері були відчиненими, але потім їх так і не зачинили. Зате ми з Семюелом збагнули. Саме так ми й планували. Так ми й переможемо.
Моя рука в руці Семюела — це єдине, що я усвідомлюю, єдине, на чому я зосереджена. Він витягує мене за двері — я навіть не знаю, чи торкаюся ногами землі, — і ми втікаємо — від борделю й від жахіття. Позаду мене тягнеться вереск дівчат, а від лютого реву мадам Лі тріщить кожна шибка в місті.
Під звук наказів мадам Лі («Ловіть їх! Ловіть!») охоронці вивалюються з борделю та мчать за нами. Щось заволоділо мною, і це щось дає моїм ногам змогу бігти так само швидко, як біжать ноги Семюела, а рукам — так само сильно розмахувати, як розмахують його руки. Ми біжимо — летимо! — вулицею повз червоні та жовті вогні вітрин навколо, повз музику, сміх, брязкіт каструль і сковорідок та невпинний бій барабанів — мені навіть здалося, що я десь чула, як перемішували кості для гри в маджонг[38], і ті ковзали одна над одною. Крім нас самих, наші тіла несе ще якась сила. Я повертаю голову, щоб глянути, чи не наздоганяють нас охоронці, але вони сповільнюються, а ми пришвидшуємося. На нашому боці магія.
Навколо нас люди розбігаються з дороги із запізнілим здивуванням. Семюел знає маршрут, він у курсі, куди мене тягне. Ми різко звертаємо у провулки, вибігаємо на незнайомі вулиці, заплутуємо сліди, повертаємо, повертаємо, повертаємо… Я ще ніколи не гуляла вулицями Сан-Франциско, тож не уявляла, які тут круті пагорби. Мої ноги горять, стегна дряблі, як перемелене м’ясо, а м’язи там, де плече стикається з грудьми, протестують, коли я махаю руками вперед і назад, вперед і назад. Але ми не зупиняємося. Ми біжимо далі. Біжимо, аж доки не станемо пустелею, доки наші легені не перетворяться на гарячий пісок і змія не скорчиться в моєму горлі.
А потім залишаємося тільки ми, наодинці зі своїм диханням, яке радше схоже на хрипіння. Семюел притискає палець до рота й широко розплющує очі.
Ми прислухаємося. Кроки, крик, звук тіл, що падають на землю, — нічого такого не чути. Але ми все одно стоїмо непорушно. Треба впевнитися. Минає хвилина, п’ять, десять. Нічого. Ще хвилина, п’ять, десять.
Знову нічого.
Тоді Семюел дивиться на мене й на його обличчі з’являється усмішка — найщасливіша, якою він будь-коли до мене всміхався. Я бачу, як у його тілі оселяється полегшення, і всі слабкості вивільняються назовні.
— Ми вільні.
Я усміхаюсь у відповідь. А потім роблю те, що обіцяла. Дозволяю собі заплакати.
8
Зі стіни позаду мене Семюел витягує камінь. Його рука на мить зникає і з’являється вже з якимось вузликом. Він дає його мені в руки.
— Одягни це.
Ця частина плану — вже моя ідея. Ніхто не взяв би китайську дівчину в Айдахо. Але як щодо китайського хлопця? У шахтах він буде просто ще одним робочим тілом.
Я починаю розстібати сукню. З якою ж радістю мені хочеться позбутися цієї жалюгідної уніформи! Але щось мене зупиняє. Я підводжу погляд і бачу, як у темряві ночі виблискують дві білі цятки — очі Семюела стежать за мною.
— Відвернися, — кажу. Не думаю, що це прозвучало грубо.
Білі цятки сповзають убік. «Надто повільно, — підмічаю я. — Та зараз не до цього. Розберуся пізніше».
Я закінчую розстібати ґудзики своєї сукні й повільно стягую її вниз. Тканина прилипає до тіла там, де зібрався піт і загустів у липкий розсіл. Прохолодний вітерець нічного міста жалить мою шкіру. Я перевіряю, чи не з’явилися знову білі відблиски, — немає.
Замість одягу з борделю я вдягаю те, що приніс Семюел: чорні штани, чорний чаншань і чорні суконні черевики. Приємно знову бути в одязі, який ховає моє тіло, ніби я пливу в океані, і ніхто — ні мадам Лі, ні Джаспер — ніколи до мене не дістанеться.
— Можеш повертатися, — кажу Семюелу.
Я дістаю останню річ із клунка — ножиці — й даю йому.
— Знаю, що темно, — кажу й стаю навколішки, витягуючи гребінець із волосся, — але постарайся.
Він глибоко вдихає. І тоді втретє в житті я чую, як різко клацнули ножиці, зробивши перший надріз десь біля щоки. Щось м’яке падає на моє тіло; я відчуваю, як воно пролітає повз мене. Знову — клац. Голова легшає. Без тягаря борделю все стає легшим. Клацання триває, я перестаю рахувати — натомість гадаю, якій дівчині мадам Лі віддасть мою кімнату. Ставлю на Перл.
— Вона знала, — кажу я Семюелу, доки він мене стриже. — Мадам Лі знала, що хтось хоче втекти. Вона запитала про це Сваллов. Як думаєш, звідки вона пронюхала?
— Стіни не товсті, — відповідає Семюел, рівняючи зрізи.
— Але, — бурмочу я, — що з ними буде?
Я думаю про Сваллов. Чи скаже вона правду мадам Лі? Можливо. Вона амбітніша, ніж я думала.
— Тон, який володіє вашим борделем, розгнівається, — каже Семюел. — Якщо там дізнаються, що мадам Лі провертала за їхньою спиною свої афери, то, найімовірніше, її покарають.
— Вона сказала, що тон заплатив за мене чималу ціну.
— Тоді вони можуть відправити когось шукати тебе.
Я мовчу. Цієї частини плану я не продумала. Для мене бордель починався й закінчувався стінами будинку. Та коли з вуст Семюела пролунали ці слова, я починаю розуміти, що мене точно шукатимуть.
