Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Коли це все скінчиться? — бурмочу я.

Семюел мовчить. Йому бракує духу відповісти, що так буде завжди.

Семюел завершує стригти й прокашлюється. Я тягнуся рукою назад і потираю шию — почуваюся так само, як коли бабуся вперше підстригла мене, перед тим як відправити у Джифу. Оголена шкіра пружна та сповнена життя. Я намагаюся вхопитись за гострі кінці свого волосся. Він підстриг його коротше, ніж я хотіла.

— Дякую, — кажу йому. — Що далі?

Неподалік є невеличкий готель, де на нього чекають троє китайців, які вранці готові вирушити у Бойсе.

— Вони не знають, що ти прийдеш, — каже він, опустивши очі. — Думають, що я буду сам. Це найкраще, що вдалося влаштувати за такий короткий час. Але ми щось придумаємо.

— Ти зробив усе, що зміг, — заспокоюю я його, намагаючись не показувати своєї стурбованості.

— Ледь не забув, — він засовує руку в кишеню й дістає звідти мої нові документи. Мадам Лі зробила фальшиві документи для всіх своїх дівчат, але без її протекції я більше не зможу бути Піоні.

— Як ти дістав їх так швидко?

— Пішов до ворожого тону, — гордо каже він. — Я пообіцяв їм надати інформацію про тон Хіп Ї та розказати, хто допомагає керувати грошовими потоками, в обмін на два посвідчення особи. Їм це було неважко.

— Семюеле, — я уявляю тонку як прутик хлопцеву постать. — Тебе могли викрасти або вбити.

— Але вони цього не зробили. Зате тепер ми можемо втекти. Запали сірник.

Я роблю, як він просить, і підношу палаючий сірник над документами. Зверху напис: «Сполучені Штати Америки. Посвідка на проживання». Унизу — дані того, ким я маю стати, — Джейкобом Лі, — а також зображення моєї нової особистості. Фотографія молодого хлопця у нижньому лівому кутку. «Зовсім не схожий», — думаю я.

І раптом до мене приходить гостре усвідомлення, ніби раніше все було сказано крізь той самий туман, що причаївся над містом. Тепер же стало ясно як ніколи, і я почала розуміти, що більше не замкнена в кімнаті в Джифу, не зв’язана в бочці з вугіллям і не полонена в борделі. Тут я нарешті вільна, проте з цією свободою приходить нова настанова: щоб бути вільною, треба таїтися. «Як же швидко я маю перевтілюватись у нову особистість, — думаю. — Для Дайю немає часу навіть продихнути».

Я задуваю сірник і простягаю руку, щоб узяти документи, але Семюел складає їх і запихає назад у кишеню.

— Хай поки побудуть у мене, — каже він. — Так буде краще для нас обох.

* * *

Не знаю, у якій саме ми частині міста, проте точно далеко від борделю та все далі від океану. Коли ми прибуваємо в готель, то не встигаємо сказати й слова, як власник одразу просить показати наші документи. Семюел влаштовує чудову виставу, демонструючи їх із помпезною впевненістю, хоча я хвилююся. Хлопець на фото не схожий на мене, однак він досить юний, тож можна було сказати, що це моя давня фотографія. Власник не помічає різниці. Він киває та жестом запрошує нас нагору. Видно, що йому не подобається наша компанія.

Ми підіймаємося на четвертий поверх і проходимо до других дверей ліворуч. Семюел відчиняє їх і кивком запрошує мене всередину.

Троє чоловіків, як він і казав. Усі китайці, також як він казав. Вони сидять на підлозі, і коли я заходжу, розгублено на мене витріщаються. У кутку стоїть незастелена розкладачка, біля неї столик з глечиком води. Простирадла й ковдри з розкладачки чоловіки постелили на підлозі. Під вікном три клунки.

— Ти запізнився, — промовляє один чоловік. Він старшого віку, сивий. — А хто це з тобою?

— Знайомтеся, — каже Семюел, — це...

— Джейкоб, — швидко підхоплюю я, згадуючи дані своїх документів. — Мене звати Джейкоб Лі.

— Гм, — бурчить сивий. Вочевидь, він тут головний. — Хто ти, Джейкобе?

— Джейкоб — мій друг, — невимушено каже Семюел. — Він почув, що ми їдемо в Бойсе, й хоче з нами.

— Справді? — сивий підходить ближче. — У нас немає місця для п’ятого.

— Гляньте на нього, — каже Семюел. — Він невеличкий.

— Я стану вам у пригоді, — кажу низьким, грубим голосом, як тренувалася. — Робитиму все, що треба.

Сивий гмикає. Він наближається до мене. Я хочу відступитися, але позаду двері.

— Джейкобе, у тебе щось на оці. Ти бачив?

Я молюся, щоб моє лице не ворухнулося, а губи не розтулились у мить німої паніки. Рукавом свого чаншаня я стираю з повік залишки тіней, сподіваючись, що вони ще не здогадалися що й до чого. Сивий знову сміється, а потім повертається туди, де сидів, коли ми зайшли.

— Нічого, — каже він. — Що таке ще одне тіло? Ви двоє можете спати на підлозі. Ковдр на всіх немає, тож вам доведеться грітися в тому, що є на вас. Або ж, — його очі спалахують, — можете зігріти один одного. Ти ж був би не проти, хлопче? Б’юся об заклад, що так.

Двоє інших чоловіків сміються. Я розумію, що сивий звертається до Семюела. Чекаю, що хлопець скаже щось у відповідь, але його щоки червоніють і він лише киває. Жестом Семюел показує мені проходити, і я рушаю в куток кімнати якнайдалі від чоловіків, усвідомлюючи, що всі троє дивляться на мене, навіть коли їхні погляди спрямовані на щось інше.

* * *

Уночі я не можу заснути. Голова переповнена страхом перед тим, що буде. Хропіння трьох чоловіків наповнює кімнату. Тверда дерев’яна підлога впирається мені в тазову кістку. Семюелу теж не спиться. Я знаю, бо не чую, щоб він ворушився.

Згадую бордель. І вираз обличчя мадам Лі, коли вона побачила, що відбувається, її лють та страх, — так, страх, — коли Семюел витягнув мене за двері. Пригадую паніку дівчат, коли на них попадали брати Семюела, і прокльони самих братів. Єдина, кого я не бачила, це Сваллов. Що вона робила в ті останні миті перед моєю втечею?

Якщо я колись повернуся до Сан-Франциско, Сваллов, можливо, вже керуватиме борделем, і називатимуть її вже не Сваллов, а мадам. Та принаймні я впевнена, що до того часу Піоні залишиться просто далеким спогадом. Ця думка тішить мене, і я дозволяю собі всміхнутись у темряву.