Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

* * *

Ми прокидаємося ще до сходу сонця. У спотвореній темрявою кімнаті видно, як темні силуети трьох чоловіків повільно підводяться, стогнуть і потягуються. Семюел сидить, сперши лікті на коліна, і дивиться на мене.

— Ти спала? — питає він.

— Трохи, — брешу я.

Ми спускаємося сходами. У готелі тихо, власника ніде не видно. У кожного чоловіка в руках маленький вузлик. А в мене немає нічого, крім одягу, який дав Семюел.

Я мушу не забувати горбитися під час ходьби, робити кроки важкими, а ходу — розмашистою. Мої плечі — лопати, а руки — молотки. Кожен рух — твердження, кожна зупинка — розділовий знак.

«Уся каліграфія, — якось сказав мені майстер Ван, — веде до Дао, небесної природи людей. Ми виражаємо Дао за допомогою красивих ліній. Тож ідеальна лінія буде найвищим ступенем його пізнання. Щоб зробити гарну лінію, злегка підійми кінчик пензля на середині кожного мазка. Так норовливі волоски не висмикнуться й не нароблять виступів уздовж лінії. Гарна лінія, товста чи тонка, відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу».

«Я можу прикинутися таким чоловіком, — вирішую я, поки йду разом з іншими. — Сильним, невпинним і цілісним, а не таким порожнім місцем, як Дайю».

Мені здається, що це працює, адже троє чоловіків не дивляться на мене, коли ми стоїмо біля готелю. Ми на щось чекаємо. Семюел тремтить від холоду та кидає на мене побіжний погляд. У Сан-Франциско ранки холодні незалежно від пори року, а імла в повітрі може ставати крижаною.

— Ти не виживеш в Айдахо, якщо тобі вже тут холодно, — каже сивий Семюелу. — Зберися, хлопче! Будь мужиком.

Я злегка штовхаю Семюела ліктем, натякаючи, щоб він не зважав на сивого. Хлопець відхиляється від мене. Я бачу, як Семюел зціпив щелепи, щоб не труситися.

Приїжджає віз. Кучер білошкірий. Він зістрибує з передка й стає збоку біля воза, розглядаючи нас.

— Ти ж ніби казав, що вас четверо, — натякає він сивому на мене.

— Він маленький, — каже сивий і вказує на Семюела. — Той заплатить.

Кучер підходить до Семюела, зміряючи нас обох поглядом.

— Сто, — каже він. — З кожного.

Семюел нервово сміється.

— Сер, це вдвічі більше, ніж платять інші.

— Я сказав сто, — повторює кучер. — Чи в тебе проблеми зі слухом, кулі[39]?

Семюел зітхає. Він лізе в кишеню й дістає гаманець. Кучер пильно дивиться на нього. Поруч з ним я почуваюся крихітною.

— Добре. Оце вже добре, хлопче, — каже кучер, коли Семюел дає йому гроші. — Ну все, сідайте.

Ми залазимо на воза. Я сиджу, підібравши коліна до підборіддя та втиснувши сідниці в дошки. Кучер сідає на передок і кричить до коней: «Вйо!». Віз рушає, стогнучи під нашою вагою.

— Це були гроші нам на їжу та житло, коли приїдемо в Бойсе, — шепоче мені Семюел.

Я знизую плечима, хоч його слова й сіють паніку, бо знаю, що сивий дивиться на нас примруженими очима. Він щось прораховує. Я випинаю підборіддя, сподіваючись, що це додасть мені мужності. Сивий не відводить погляду.

— Нас везуть аж у Бойсе? — питаю Семюела. Я й гадки не маю, як це далеко.

Семюел сміється в рукав сорочки.

— Ні, нас везуть на вокзал.

* * *

«Колись давно, — розповідала мені бабуся, — ще задовго до того, як ти з’явилася на світ, британський купець побудував довгу залізничну колію за ворітьми Сюаньву в Пекіні. Він хотів показати імператорському двору досягнення техніки. Але влада злякалася потяга. Він здався їм надзвичайно особливим і неймовірно дивним. Тож залізницю розібрали».

Раніше я уявляла собі потяг чимось середнім між змією та драконом, істотою, здатною літати по всьому світу. Коли ми під’їжджаємо до вокзалу, я чую гуркіт і відчуваю, як від двигтіння землі вібрують мої кістки. Тепер я точно знаю, що права: напевно, потяг — це звір, рухливий і живий.

Візок зупиняється біля квиткової каси. Кучер прив’язує коней до стовпа й підходить ззаду до візка, щоб видати нам квитки.

— Коли приїдете в Бойсе, — промовляє він, — скажете, що вас послав Джорді. Вас доставлять куди треба.

Ми по черзі зіскакуємо з воза. Так дивно знову бути серед людей і почуватися вільною. Уперше за довгий час я розумію, що нікому нічого не винна. Тут білі й китайські обличчя товпляться, тягнуть клунки й багаж, проносяться повз і відхиляються, пробираючись до потяга. Це нагадує мені мої перші дні у Джифу, коли я була приголомшена метушнею й незліченною кількістю голосів. Я знову почуваюся дитиною.

Ми йдемо слідом за сивим до каси, де в нас перевіряють документи й квитки та пропускають. А потім я бачу його. Потяг. Не змію, не дракона, не щось середнє між ними, а велику чорну машину. Вона виблискує на сонці й вивергає дим. Під масивними колесами видно залізничну колію, про яку мені розповідала бабуся. Я дивуюся, як хтось зміг збудувати таку річ.

Китайською «потяг» — це «вогненна колісниця». Такого великого вогню я ще не бачила.

* * *

Наше купе в самому кінці потяга. Оскільки я зайва, спати окремо не вийде. Троє чоловіків мовчки кладуть свої клунки на окремі полиці. Ми з Семюелом дивимося одне на одного.

— Я ж казав, — промовляє сивий, — що можете зігріти один одного. — Він і двоє інших здавлено хихочуть і вилазять на свої полиці.

— Якось так, — каже Семюел і дивиться на мене.

— Якось так, — відповідаю я, уникаючи його погляду.

Ми сидимо на полиці й чекаємо. Потяг вібрує з шаленою частотою, його двигтіння лоскоче мої ступні. «Чух-чух-чух-чух», — видихає він. Наче сам пихтить і просить усіх пихтіти разом з ним.

Коли потяг рушає, я хапаю Семюела за руку, а потім згадую, що чоловік так не вчинив би. Увесь мій світ знову рухається, як і тоді, в бочці з вугіллям на кораблі, тільки цього разу… Цього разу я обіцяю собі не потрапити в пастку. Цього разу я прямую до чогось кращого. У мене має вийти.

Із Дайю — у Фена, з Фена — у Піоні, з Піоні — у Джейкоба Лі. Коли вже я знову стану собою? І чи зрозумію тоді, що це