Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Матьє теж засміявся, він відчув, що напруга його минулася.

— Ні, мені хочеться сказати дещо про цю сукню.

— О господи! — вигукнула Одетта. — Що ж це може бути?

— Так от, мені здається, що до цієї сукні вам слід було надівати сережки.

— Сережки?

Одетта зацікавлено глянула на нього.

— Либонь, ви вважаєте, що це було б надто вульґарно, — сказав Матьє.

— Та ні. Проте це робить обличчя нескромним. — Вона зненацька засміялася і мовила йому просто у вічі: — Якщо я їх надіну, то вам, звісно ж, буде зі мною зручніше.

— Та ні, чому ж? — невиразно проказав Матьє.

Він був здивований, в голові роїлися різні думки; виявляється, вона таки недурна. Її розум був такий же, як і врода: було у ньому щось невловне.

Запала мовчанка, Матьє не знав, що і сказати. Та все ж йому не хотілося йти, він упивався тут якимсь супокоєм. Одетта люб'язно мовила:

— Я винна, що затримую вас, хутчій же йдіть до Жака, у вас заклопотаний вигляд.

Матьє підвівся. Йому подумалося, що зараз доведеться просити у Жака гроші, і в нього аж у кінчиках пальцях защеміло.

— До побачення, Одетто, — ніжно сказав він. — Ні-ні, не турбуйтеся, я ще зайду попрощатися з вами.

«До якої міри вона є жертвою? — питався він сам у себе, стукаючи до Жака. — З таким типом жінок ніколи не знаєш напевне».

— Заходь, — мовив Жак.

Він підвівся, жвавий, дуже стрункий, і пішов назустріч Матьє.

— Здоров, старий, — гаряче сказав він. — Все гаразд?

Він здавався набагато молодшим од Матьє, хоча був старший. Матьє вважав, що він трохи вгодований, надто ж у стегнах. До того ж, він мусив носити корсет.

— Здоров, — з дружньою усмішкою відказав Матьє.

Він відчув себе винуватим, уже двадцять років почувався винуватим, коли думав про брата чи бачив його.

— Ну, — сказав Жак, — і яким же вітром тебе принесло?

Матьє понуро махнув рукою.

— Кепські справи? — поспитався Жак. — Та сядь он у фотель. Хочеш віскі?

— Один ковток, — відказав Матьє. Він сів, у горлі в нього стислося. Він подумав: «Вип'ю віскі та й ушиваюся, нічого не сказавши». Та було запізно, Жак пречудово розумів, про що ідеться: «Він просто подумає, що я не наважився попрохати грошей». Жак стояв біля столу, він узяв пляшку і налляв дві шклянки віскі.

— Це остатня пляшка, — сказав він, — та я не поповнюватиму запаси аж до осени. Хоча кажуть, ніби у спеку фіц-джин смакує добре, та віскі найкраще, ти як гадаєш?

Матьє не відповів, він понуро дивився на це свіже рожеве обличчя геть молодої людини, на цю біляву, коротко стрижену чуприну. Жак невинно всміхався, вся його персона випромінювала невинність, та погляд був твердий. «Він розігрує невинність, — люто подумав Матьє, — він дуже добре знає, навіщо я прийшов, зараз він шукає для себе підходящу ролю». Він грубо сказав:

— Ти пречудово знаєш, що я прийшов позичити в тебе грошенят.

Ну от, слово вже вилетіло. Тепер він уже не міг відступити; брат зачудовано підняв брови. «Не пощадить він мене», тоскно подумав Матьє.

— Та де там, у мене й на думці цього не було, — сказав Жак, — чому ти вважаєш, ніби я так подумав? Хочеш сказати, що це єдина мета твоїх візитів?

Він сів, так само стрункий, трохи напружений, і спритно заклав ногу за ногу, немов би компенсуючи напруженість тіла. На ньому був прегарний спортивний костюм із анґлійського сукна.

— Та ні на що я не натякаю, — відказав Матьє. Потім кліпнув очима і додав, міцно стискаючи шклянку:

— Просто мені потрібно чотири тисячі франків не пізніш, як на завтра.

«Зараз він скаже ні. Аби хутчій, то я відразу ж і вшиюся». Та Жак ніколи не квапився: він був адвокатом, і часу в нього вистачало.

— Чотири тисячі! — сказав він, із виглядом знавця хитаючи головою. — Подумати, подумати тільки!

Він простягнув ноги і з утіхою почав розглядати свої черевики.

— Ти бавиш мене, Тьє, — сказав він, — бавиш, а заразом і навчаєш розуму. Ні, не думай, що я хочу сказати щось лихе, — хутко докинув він, побачивши, як Матьє зробив обурений жест, — я й у гадках не маю критикувати твою поведінку, просто я розмірковую, ставлю собі запитання, дивлюся на все це збоку, сказать би, по філософському, якби переді мною оце не сидів філософ. Бачиш, коли я думаю про тебе, то дедалі більше переконуюся, що не треба бути людиною принципів. Ти просто-таки напханий ними, ти винаходиш їх і ти ж таки не підпорядковуєш себе їм. Теоретично, немає на світі більш незалежної людини, це дуже добре, ти живеш понад класами. От тільки запитую я себе, що з тобою було б, якби на світі не було мене. Май на увазі, що я, людина без принципів, щасливий деколи допомагати тобі. Та все-таки мені здається, що якби я був людиною з ідеями, то мені було б не до шмиги просити щось в мерзенного буржуа. Адже я мерзенний буржуа, — докинув він, регочучи від усього серця.

І, регочучи, провадив далі:

— А найгірше те, що ти, котрому наплювати на родину, користуєшся родинними стосунками, щоб позичати в мене грошенята. Адже ти не звернувся б до мене, якби я не був тобі братом.

Він набрав вигляду щирої зацікавлености.

— Десь там, у глибині душі, це тебе не бентежить?

— Життя змушує, — і собі сміючись, відказав Матьє.

В ідейні суперечки не варто було вдаватися.

З Жаком ідейні дискусії завжди закінчувалися кепсько: Матьє втрачав свою незворушність.

— Так, напевне, — крижаним голосом сказав Жак. — А не здається тобі, що, якби ти був трохи орґанізованіший… Та це, звичайно ж, суперечить твоїм ідеям. Май на увазі, кажу я не про твою вину, — як на мене, то тут винні принципи.

— Знаєш, — сказав Матьє, аби не мовчати, — відмова від принципів — це теж принцип.

— Он воно що! — вигукнув Жак.

«Тепер, — подумав Матьє, — він дасть їм спокій». Та він дивився на пухкі братові щоки, на його пещене обличчя, на його відкритий й усе ж таки впертий вираз — і, відчуваючи, як стислося серце, подумав: «А він затявся». Слава богу, Жак знову обізвався:

— Чотири тисячі, — повторив він. — Це щось несподіване, адже минулого тижня, коли ти… коли ти приходив до мене просити за одну невеличку послугу, то про гроші й мови не заходило.

— Та воно