Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Цієї ґазети вже не було, й він навмання взяв іншу: це був «Ексельсіор». Матьє заплатив десять су й пішов собі. «Ексельсіор» був сумирним часописом на сірому папері, нудний й прісний, мов тапіока. Він не будив гніву, просто відбирав смак до життя. Матьє прочитав: «Бомбування Валенсії» і підняв голову з невиразною роздратованістю: вулиця Реомюр була наче зі зчорнілої міді. Друга година пополудні, пора, коли спека найзловісніша, вона повзе і тріщить посеред вулиці, неначе довга електрична іскра. «Сорок літаків упродовж години кружеляють над середмістям і жбурляють сто п'ятдесят бомб. Достеменна кількість убитих і поранених невідома». Краєм ока він угледів під заголовком жахливий маленький стиснутий текст курсивом, він видавався надто балакучим і надміру документальним: «Від нашого спеціяльного кореспондента», й наводилися цифри. Матьє перегорнув сторінку, йому не хотілося це знати. Промова пана Фландрена в Бар-ле-Люк. Франція зачаїлася за лінією Мажино… Стоковський заявляє: я ніколи не одружуся з Ґретою Ґарбо. Знову про справу Вейдмана. Візит короля Анґлії: коли Париж чекає свого Прекрасного Принца. Всі французи… Матьє здригнувся й подумав: «Усі французи негідники». Так Ґомес написав йому якось із Мадрида. Він згорнув ґазету і почав читати на першій сторінці повідомлення спеціяльного кореспондента. Налічувалося вже п'ятдесят забитих і триста поранених, й це було ще не все, під руїнами, звичайно ж, були трупи. Ні літаків, ні протиповітряної оборони. Матьє відчув якусь невиразну провину. П'ятдесят забитих і триста поранених, що ж означає це насправді? Повнісінький шпиталь? Щось на зразок великої залізничної катастрофи? П'ятдесят забитих. У Франції були тисячі людей, що не могли прочитати сьогодні вранці ґазету без клубка в горлі, тисячі людей, що стискали кулаки зі словами: «Мерзотники!» Матьє стис кулаки, прошепотів: «Мерзотники!» і відчув себе ще більш винним. Якби ж то він спромігся бодай на якесь живе почуття, навіть помірне й обмежене. Та ні: він був порожній, перед ним був величезний гнів, відчайдушний гнів, Матьє бачив його, він міг би його сягнути. От тільки гнів цей був інертний, він чекав, щоб Матьє присвятив йому все своє життя, щоб він вибухнув, щоб він страждав, щоб віддав йому своє тіло, всього себе. То був гнів інших. «Мерзотники!» Матьє стиснув кулаки, він ішов сягнистими кроками, та воно не приходило, гнів залишався зовні. Я був там, у Валенсії, я бачив фієсту в 1934 році й велику кориду з Ортеґою й Ель Естуд'янте. Його думка кружеляла над містом, шукаючи якусь церкву, вулицю, фасад будинку, про який він міг би сказати: «Я бачив це, вони знищили його, воно вже не існує». Ось воно! Думка наткнулася на похмуру вулицю, над якою височать велетенські монументи. Я бачив це, він гуляв там уранці, задихався в палючому затінку, небо пломеніло високо-високо над головами. Ось воно. Бомби впали на цю вулицю, на великі сірі монументи, вулиця зробилася широченна, тепер вона сягає аж усередину будинків, на вулиці вже немає тіні, розтоплене небо стекло на бруківку, і сонце падає на руїни. Щось таки народжувалося, світання гніву. Ось воно! Та тут же все охляло, осіло, мов спущена опука, він знову був порожній, він ішов собі мірним кроком з пристойністю учасника похорону в Парижі, не у Валенсії, в Парижі, де витає всього лиш примара гніву. Вітрини пломеніли, авта гнали вулицею, він ішов серед людей, убраних у світлі строї, серед французів, що не дивилися у небо, не боялися неба. І все-таки там це було реальністю, десь там, під тим самим небом, воно було реальністю, авта завмерли, вітрини порозліталися на друзки, жінки, приголомшені й безмовні, сиділи навпочіпки з виглядом сонних курей біля справжнісіньких трупів і часом піднімали голови, дивилися в небо, отруйне небо, всі французи негідники. Матьє було гаряче, надворі було справжнісіньке пекло. Він утер чоло хустинкою й подумав: «Не можна страждати через те, що ти хочеш». Там творилася велична і траґічна історія, що вимагала, аби за неї страждали… «Я не можу, я не там. Я в Парижі, серед реальних ознак мого я, Жак за письмовим столом, ось він каже: „Ні“, й Даніель, що посміхається, й Марсель у своїй рожевій кімнаті, й Івіш, яку я поцілував сьогодні вранці. Це моя справжня присутність, огидна вже через те, що вона існує. В кожного свій світ, у мене це клініка з вагітною Марсель і той жид, що вимагає чотири тисячі франків. Існують інші світи. Ґомес. Він був там, він поїхав, такий його вибір. І вчорашній чолов'яга. Той не поїхав, мабуть, блукає вулицями, як і я оце. Тільки ж, якщо він візьме ґазету й прочитає:„Бомбування у Валенсії“, то йому не треба буде силувати себе, він страждатиме там, у зруйнованому місті. Чому я тут, у в цьому мерзенному світі позичання грошей, хірурґічних інструментів, лапання потайці у таксі, в цьому світі без Еспанії? Чому я не разом із Ґомесом, Брюне? Чому я не хочу йти воювати? Міг би я обрати інший світ? Я ще вільний чи ні? Я можу йти, куди мені заманеться, опору я не зустрічаю, та це й на гірше: я в клітці без ґрат, я відокремлений від Еспанії… та нічим не відокремлений, і все-таки це неподоланно». Він глянув на остатню сторінку «Ексельсіора»: світлини спеціяльного кореспондента. Непорушні тіла на хіднику попід стінами. Посеред бруківки гладка молодиця, вона лежить горізнач, спідниця задерлася аж до стегон, у неї нема голови. Матьє згорнув ґазету і жбурнув її в помийницю.

Борис чатував на нього біля дверей будинку. Угледівши Матьє, він прибрав холодного і пихатого виразу: це був його улюблений вираз обличчя, вираз причинуватого.

— Допіру я подзвонив у ваші двері, — мовив він, — та, здається, вас не було вдома.

— Ви впевнені, що мене не було вдома? — тим самим тоном поспитав Матьє.

— Не зовсім, — відказав Борис, — певен я тільки в одному — ви мені не відчинили.

Матьє глянув на нього, не знаючи, що ж робити. Була насилу друга пополудні, принаймні, Брюне прийде не раніш, як за півгодини.

— Ходімо, — сказав він, — зараз все стане ясно.

Вони ввійшли у під'їзд. На східцях Борис запитав своїм звичайним голосом:

— Сьогодні увечері збираємося в «Суматрі»?

Матьє одвернувся і вдав, ніби шукає в кишені ключа.

— Не знаю, чи я прийду, — відказав він. — Я подумав… Може, Лола хотіла б побути з вами наодинці.

— Звичайно, — сказав Борис, — та що з того? Поводитися вона буде чемно. Крім того, ми все одно не будем одні: з нами буде Івіш.

— Ви