Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Оце щойно попрощався з нею, — відказав Борис.

— Заходьте, — відступаючи вбік, сказав Матьє.

Борис увійшов перший і з невимушеною фамільярністю попрямував до письмового столу. Матьє вороже глянув на його худорляву спину: «Він бачився з нею», подумалося йому.

— То ви прийдете? — запитав Борис.

Він обернувся і поглянув на Матьє насмішкувато й ніжно.

— Івіш не… нічого не казала про цей вечір? — запитав Матьє.

— Вечір?

— Авжеж. Сумніваюся, чи вона прийде: вона була так заклопотана своїми іспитами.

— Їй точно-таки хочеться прийти, — сказав Борис. — Вона сказала, що цікаво було б зустрітися вчотирьох.

— Вчотирьох? — перепитав Матьє. — Оце так вона сказала?

— Та вже ж, — наївно потвердив Борис. — Ще ж буде й Лола.

— Виходить, Івіш розраховує, що я прийду?

— Звичайно, — здивовано сказав Борис.

Запала мовчанка. Борис перегнувся через поруччя балкону й поглянув униз. Матьє приєднався до нього, легенько пхнувши кулаком у спину.

— Мені подобається ваша вулиця, — сказав Борис, — та згодом це мусить набриднути. Мене завше дивує, що ви мешкаєте у квартирі.

— Чому ж?

— Хтозна. Така вільна людина, як ви, повинна продати меблі й мешкати в готелі. А що хіба? Місяць ви могли б мешкати на Монмартрі, місяць у передмісті Тампль, місяць на вулиці Муфтар…

— Та що ви, — роздратовано мовив Матьє, — це ж не має ніякого значення.

— Справді, — подумавши, сказав Борис, — ніякого. Дзвонять, — з досадою додав він.

Матьє пішов одчиняти: це був Брюне.

— Привіт, — сказав Матьє, — ти… ти зарано.

— Еге ж, — посміхаючись, відказав Брюне, — це тобі не з руки?

— Та ні…

— Хто це? — запитав Брюне.

— Борис Серґін, — сказав Матьє.

— А, славетний послідовник, — сказав Брюне. — Я не знайомий з ним.

Борис холодно вклонився і відійшов углиб кімнати. Матьє стояв перед Брюне, опустивши руки.

— Він не любить, коли його називають моїм послідовником.

— Зрозуміло, — байдуже сказав Брюне.

Він крутив цигарку поміж пальцями, байдужий і поважний під непривітним поглядом Бориса.

— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.

Брюне сів на стілець.

— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують… — І додав:

— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.

— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.

— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.

Він із симпатією продовжив:

— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.

Матьє із вдячністю усміхнувся йому.

— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.

Брюне здивовано глянув на нього.

— Утрьох?

— Атож, Даніель, ти і я.

— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?

Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном: «Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи».

— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.

Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав: «Брюне прийшов». Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.

— Ну, а крім цього, — поспитав Брюне, — чим ти займаєшся?

Матьє збентежився: по суті, нічим він і не займався.

— Та нічим, — відказав він.

— Воно й видно: чотирнадцять годин уроків на тиждень і подорож за кордон під час вакацій.

— Так воно і є, — зі сміхом відказав Матьє.

Він намагався не дивитися на Бориса.

— А твій брат? Так само у «Вогненних хрестах»?

— Ні, — сказав Матьє. — Він полюбляє гнучкість. Він вважає, що «Вогненні хрести» не досить динамічні.

— Він зробився дичиною для Доріо, — сказав Брюне.

— Подейкують, ніби так… Знаєш, я щойно посварився з ним, — не подумавши, додав Матьє.

Брюне гостро зиркнув на нього.

— Чому б це?

— Одна й та ж причина: просиш його зробити послугу, а він у відповідь читає нотацію.

— І тоді ти лаєш його. Чудасія, — іронічно сказав Брюне. — Ти що, сподіваєшся змінити його колись?

— Де там, — роздратовано відказав Матьє.

Якусь хвилину вони мовчали, і Матьє сумно подумав: «Тяжка розмова». От якби Борис здогадався, що треба забратися геть! Та він, здавалося, про це й не думав, сидів собі в кутку, наїжачившись, і вигляд у нього був, неначе у хворого хорта. Брюне верхи сів на стілець, він теж давив на Бориса своїм важучим поглядом. «Йому хочеться, щоб Борис звідси пішов», задоволено подумав Матьє. Він втупився незрушним поглядом Борисові в перенісся: може, він таки здогадається під перехресним огнем цих поглядів. Але той і не ворухнувся. Брюне відкашлявся.

— Ви ще займаєтеся філософією, юначе? — запитав він.

Борис потакнув головою.

— І які ж успіхи?

— Закінчую ліценціят, — сухо відказав Борис.

— Ліценціят, — замислено мовив Брюне, — ліценціят, що ж, хай щастить…

І хутко додав:

— Ви не будете гніватися на мене, якщо я ненадовго заберу в вас Матьє? Ви маєте нагоду бачити його щодень, а я… Прогуляєшся зі мною? — поспитався він у Матьє.

Борис стрімко підійшов до Брюне.

— Зрозуміло, — сказав він. — Залишайтеся, залишайтеся: я вже йду.

І легенько вклонився: він образився. Матьє провів його до дверей і з теплотою сказав йому:

— До вечора, еге ж? Об одинадцятій годині я буду там.

Борис засмучено посміхнувся:

— До вечора.

Матьє зачинив двері й повернувся до Брюне.

— Ну, що ж, — потираючи долоні, сказав він, — ти спровадив його!

Вони засміялися. Брюне запитав:

— Може, я був надто жорсткий. Ти не гніваєшся?

— Навпаки, — засміявся Матьє. — Він звик, та я й радий побачитися з тобою наодинці.

Брюне діловито сказав:

— Я старався витурити його, бо в мене всього-навсього чверть години.

Сміх Матьє урвався.

— Чверть години! — Він жваво докинув: — Знаю, знаю, ти не розпоряджаєшся своїм часом. Добре, що ти взагалі зайшов.

— Як по правді, то в мене ввесь день зайнятий. Та вранці, коли я побачив твою мармизу, то подумав собі: «Таки треба з ним побалакати».

— У мене була кисла мармиза?

— Еге ж, сіромахо ти старий. Жовтява, трохи