Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Він гаряче додав:

— І я собі сказав: «Не хочу, щоб його уграли».

Матьє закашлявся.

— Ніколи не думав, що в мене таке виразне обличчя… Я кепсько спав, — через силу додав він. — Прикрощі в мене… Ну, та ти знаєш, як у всіх: скрутно з грошима.

Видно було, що Брюне не повірив.

— Якщо тільки це, то тим ліпше, — відказав він. — З цієї халепи ти виплутаєшся. Та ти виглядав радше, як людина, котра зрозуміла, що жила ідеями, які себе не виправдали.

— Ох, ці вже ідеї… — невизначено махнувши рукою, зітхнув Матьє.

Він глянув на Брюне з покірною вдячністю й подумав: «Так ось навіщо він прийшов. У нього був насичений день, ціла купа важливих зустрічей, а він таки знайшов часину, щоб прийти мені на поміч». Та все-таки було б ліпше, якби Брюне просто захотілося його побачити.

— Послухай-но, — сказав Брюне, — не буду гратися в піжмурки, прийшов я з пропозицією: хочеш вступити в партію? Якщо ти згоден, я забираю тебе з собою, і за двадцять хвилин все буде готово…

Матьє здригнувся.

— В комуністичну… комуністичну партію? — перепитав він.

Брюне зареготався, його повіки примружилися, зуби його були сліпуче-білі.

— А куди ж іще, — відказав він, — ти що, хотів би, аби я змушував тебе вступити в орґанізацію Ля Рока?

Запала мовчанка.

— Брюне, — лагідно поспитав Матьє, — чому тобі так хочеться, щоб я став комуністом? Для мого добра чи для добра партії?

— Для твого ж таки добра, — сказав Брюне. — Й не треба робити такий підозріливий вигляд, я не вербую в комуністичну партію. Давай з'ясуємо ситуацію: партія тебе не потребує. Для неї ти просто невеличка інтелектуальна цінність, — а таких інтелектуалів у нас повнісінько. А от тобі партія потрібна.

— Для мого ж таки добра, — повторив Матьє. — Для мого добра… Послухай, — раптом сказав він, — я не очікував твоєї… твоєї пропозиції, вона мов грім з ясного неба… Та я хотів би знати твій погляд на все оце. Ти ж розумієш, що живу я серед молодиків, які зайняті лише собою і мною захоплюються лише з принципу? Ніхто ніколи не говорить зі мною про мене; мені й самому часом нелегко знайти себе. То що ж? Ти вважаєш, мені потрібно долучитися?

— Так, — твердо сказав Брюне. — Так, тобі потрібно долучитися до нас. Хіба ти сам цього не відчуваєш?

Матьє сумно посміхнувся: він думав про Еспанію.

— Ти йшов своєю стежиною, — провадив Брюне. — Ти син буржуа, ти не міг прийти до нас просто так, тобі треба було від цього звільнитися. Тепер ти вільний. Та навіщо ж свобода, як не для того, щоб долучитися? Ти витратив тридцять п'ять років, щоб очистити себе, а наслідок — порожнеча. Знаєш, дивний ти чоловік, — провадив він з дружньою посмішкою. — Ти висиш у повітрі, ти обрубав своє буржуазне коріння, в тебе немає жодних зв'язків з пролетаріятом, ти у вільному плаванні, ти абстракція, цілковита відсутність. Але в цьому стані не можна залишатися постійно.

— Ні, — відказав Матьє, — постійно таки не можна.

Він підійшов до Брюне і струсонув його за плечі: він дуже його любив.

— Ти, клятий старий вербувальнику, — сказав він, — повійнице ти собача. Я такий радий, що ти кажеш мені оце.

Брюне ледве усміхнувся йому: він розвивав свою думку.

— Ти відмовився від усього, щоб бути вільним. Зроби ж іще крок: відмовся від своєї свободи, — і все воно тобі повернеться устократ.

— Ти говориш, мов священик, — засміявся Матьє. — Ні, та серйозно, старий, для мене це не було б жертвою. Я знаю, що там знайду все, — плоть, кров, справжні пристрасті. Знаєш, Брюне, скінчилося тим, що я втратив почуття реальности: ніщо не видається мені по-справжньому достеменним.

Брюне нічого не відповів: він міркував. У нього було важке обличчя цегельної барви, дуже світлі й дуже довгі руді вії. Він скидався на пруссака. Бачачи його, Матьє щоразу відчував у своїх ніздрях якусь неспокійну цікавість, він обережно вдихав повітря й усе чекав, що від того повіє гострим звірячим духом. Та в Брюне запаху не було.

— Ось ти реальний, — сказав Матьє. — Те, до чого ти доторкаєшся, має реальний вигляд. Одколи ти в моїй кімнаті, вона здається мені достеменною і викликає відразу.

Він хутко додав:

— Ти людина.

— Людина? — зачудовано перепитав Брюне. — Інакше й бути не може. Що ти маєш на увазі?

— Нічого, крім того, що вже сказав: ти обрав для себе приділ бути людиною.

Людиною з могутніми, трохи напруженими м'язами, людиною, що мислить короткими суворими істинами, прямою, замкненою, певною в собі людиною, земною людиною, що відпорна і янгольським прибавам мистецтва, і спокусам психолоґії та політики. І поруч із ним був Матьє, нерішучий, підстаркуватий, недоладний, у полоні всіх приваб і спокус, які тільки можуть опадати людину; йому подумалося: «А от я на людину не схожий».

Брюне підвівся і підійшов до Матьє.

— Ну, то й роби, як я, — сказав він, — хто ж тобі не дає? Думаєш, тобі вдасться все життя прожити отаким недотепою?

Матьє нерішуче глянув на нього.

— Звичайно. — відказав він, — звичайно. Якщо я оберу, то тільки вас, іншого вибору немає.

— Іншого вибору нема, — повторив Брюне. Тоді трохи зачекав і поспитався: — Ну?

— Дай мені трохи подумати, — сказав Матьє.

— Думай, — сказав Брюне, — думай, та тільки хутчіш. Завтра ти будеш застарий, в тебе будуть свої звички, й ти зробишся рабом своєї свободи. А може, і світ зробиться старий.

— Не розумію, — зізнався Матьє.

Брюне глянув на нього й раптом сказав:

— У вересні буде війна.

— Жартуєш? — поспитав Матьє.

— Можеш повірити мені, анґлійці про це вже знають, французький уряд вже попереджено: в другій половині вересня німці ввійдуть до Чехословаччини.

— Ці чутки… — невдоволено сказав Матьє.

— Ти що, нічого не розумієш? — роздратовано поспитав Брюне.

Він затнувся і м'яко додав:

— Справді, якби ти розумів, то мені не треба було б ставити крапки над і. Тож слухай: ти таке ж гарматне м'ясо, як і я. Уяви собі, що ти звідкись приїхав до цієї країни, де зараз перебуваєш: ти можеш луснути, мов булька на воді, усі свої тридцять чотири роки ти проспав, і якоїсь пречудової днини яка-небудь ґраната висадить твої сни в повітря, ти загинеш, так і не прокинувшись. Ти був абстрактним службовцем, був сміховинним героєм, і загинеш ти, нічого не второпавши, задля того, щоб пан Шнайдер зберіг свої дивіденди на заводах концерну «Шкода».

— А ти? — запитав Матьє. І, посміхаючись, додав: — Боюся, старий, що марксизм не захищає