Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

він нечутно підійшов ближче і з хитрим виглядом укинув монету в шпарину, потім трохи відступив назад і, здавалося б, знову поринув у роздуми, замислено погладжуючи пальцем крильця носа. Даніель відчув, як по спині пробігли добре знайомі дрижаки: «Він дуже любить себе, — подумалося йому, — він любить пестити себе». Так люди були найбільш привабливі, найбільш романтичні: ці насилу помітні порухи свідчили про несвідому грайливість, глибоке і тихе замилування самим собою. Молодик жваво ухопився за обидві ручки автомата і почав уміло маневрувати ними. Зі скреготом трибків і старечим тремтінням кран обернувся довкола своєї осі, ввесь автомат аж двигтів. Даніель зичив йому виграти бодай електричну лампу, та віконце виплюнуло лише декілька барвистих цукерок, що скидалися на дрібні сухі квасолини. Проте молодик начебто не розчарувався, він понишпорив у кишені й дістав ще одну монету. «Це останні копійки, — вирішив Даніель, — він не їв з учорашнього дня». Втім, не варто. Не варто було уявляти собі, ніби за цим чарівливим худорлявим тілом, що зайняте саме собою, стоїть якесь таємниче життя, повне злигоднів, свободи і надії. Не сьогодні. Не тут, у цьому пеклі, під цим зловісним світлом, з глухим гупанням у стіну, адже я дав собі обітницю бути стриманим. І все ж таки Даніель пречудово розумів, як можна потрапити в залежність від одного з цих автоматів, потроху програвати на нім грошенята і знову й знову пробувати відігратися, з горлом, що пересохло від шалу і запаморочення: Даніель дуже добре міг зрозуміти таке запаморочення. Кран почав обертатися з обережним і примхливим рипінням: здавалося, цей нікельований автомат тішиться сам із себе. Даніель злякався: він ступнув уперед, він аж палав од бажання покласти долоню на руку молодика, — він вже відчував дотик вичовганої, шерехатої тканини, — і сказати йому: «Не грайте більше». Марення зараз почнеться знову, в ньому буде присмак вічности і цей переможний тамтам потойбіч стіни, і цей приплив смиренної журби, що піднімається в ньому, цієї нескінченної і звичної журби, що, мов повінь, затоплює все, йому доведеться виходити з неї цілі дні й ночі. Та ввійшов якийсь пан, і Даніель відчув, що звільнився: він випростався і подумав, що зараз зарегоче. «Оце чоловік», подумалося йому. Він був трохи розгублений, та все ж задоволений, бо таки утримався від спокуси.

Пан хутко наближався, він ішов, згинаючи коліна, тулуб його був прямий. «Та ти носиш корсет, голубе», подумав Даніель. Йому могло бути років із п'ятдесят, він був старанно виголений, обличчя розумне, можна було подумати, що життя з любов'ю зробило йому масаж: персиковий колір обличчя під сивою чуприною, прегарний флорентійський ніс і погляд, трохи затвердий, надто вже короткозорий, ніж годилося б, погляд, що відповідає обставинам. Його прихід викликав сенсацію: четверо гомиків ураз обернулися, напустивши на обличчя вираз розбещеної невинности, потім заходилися гамселити кулаками черево того неґра, однак серце в них до того діла більш не лежало. Пан кинув на них швидкий, може, занадто вимогливий погляд, потім одвернувся і підійшов до спортивного автомата. Він крутнув залізні стержні і, посміхаючись, почав старанно розглядати фіґурки, наче його й самого бавила та примха, через яку він сюди прийшов. Даніель угледів ту посмішку і відчув, як болісно здригнулось його серце, всі ці навмисні витівки і виверти викликали в нього жах, йому захотілося втекти звідси. Та тільки на мить: він уже звик до цих безрезультатних поривань. Даніель зручніше сперся об стовп і втупив у того пана свій тяжкий погляд. Праворуч молодик у спідній сорочці дістав з кишені вже третю монету і втретє розпочав свій мовчазний танок довкола нікельованого крана.

Вродливий пан схилився над спортивним автоматом і провів пальцем по тендітних тілах маленьких дерев'яних гравців: він і не думав опускатися до прямих загравань, бо, звичайно ж, усвідомлював, що зі своєю білою чуприною і світлим убранням він достатньо ласий шматочок, щоб на нього позліталися всі оці молоді мухи. І справді, після коротких перемовин, від гурту відокремився білявчик, він просто накинув на плечі піджак і поволеньки підійшов до гома, тримаючи руки в кишенях. Вигляд у нього був несмілий і запобігливий, під густими бровами собачий погляд. Даніель з огидою глянув на його вгодований зад, на його гладкі, та все ж землисті селянські щоки, де вже поросла брудна рідка щетина. «Плоть жінки, — подумалося йому. — Вона розмішується, мов тісто». Цей пан поведе його до себе, викупає з милом, може, навіть покропить парфумами. Допіру він це подумав, як його знову охопила лють. «Мерзотники», пробурмотів він. Молодик зупинився за кілька кроків од пана і почав теж вдавати, ніби розглядає автомат. Обоє схилилися над стержнями й, не дивлячись одне на одного, з цікавістю їх розглядали. Згодом молодик таки зважився: він натиснув кнопку й швидко обернув один зі стержнів. Четверо маленьких гравців описали півколо і завмерли головами донизу.

— Ви вмієте грати? — солодким голосом поспитався пан. — Ой, може, поясните мені, як це робиться? А то я ніяк не второпаю!

— Кладете двадцять су, а потім смикаєте. Вигулькують кульки, їх треба загнати в лунки.

— Але грати треба удвох, правда ж? Я намагатимуся послати м'яч у ціль, а ви заважатимете мені, чи не так?

— Саме так, — відказав молодик. І за мить докинув: — Треба стояти по ріжні боки, один тут, другий там.

— Зіграєте зі мною партію?

— Охоче, — відказав молодик.

Вони почали грати. Пан захоплено сказав:

— Цей юнак так добре грає! Як це йому вдається? Він ввесь час виграє. Навчіть і мене, юначе.

— Звичка, — скромно сказав молодик.

— А, то ви вправляєтеся! Звичайно ж, ви часто буваєте тут? Часом я заглядаю сюди, та вас ніколи не бачив. Ні-ні, я вас обов'язково помітив би, в мене виняткова пам'ять на обличчя, а лице у вас цікаве. Ви з Турені?

— Так, так, звичайно, — збентежено відказав молодик.

Пан припинив гру і підійшов до нього.

— Таж партію ще не закінчено, — наївно мовив молодик, — у вас ще п'ять м'ячів.

— Справді! Що ж, зіграємо потім, — сказав пан. — Мені хотілося б краще побалакати, якщо ви не проти.

Молодик завчено усміхнувся. Щоб підійти до нього, пан повинен був обійти автомат. Він підняв голову, облизав тонкі губи й зустрівся очима з Даніелем. Даніель спохмурнів, пан хутко відвів погляд і занепокоївся, він затирав долоні з виглядом пастора. Молодик цього не бачив, роззявивши рота, з порожнім і шанобливим поглядом, він чекав, коли з ним заговорять. Запала мовчанка, потім пан єлейним голосом, не дивлячись на нього, приглушено заговорив. Даніель даремно наставляв вухо, чутно було