Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Зала спорожніла, потойбіч стіни перестали гупати. Касирка підвелася, це була висока білявка. Вона подріботіла до автомата з парфумами і, посміхаючись, глянула в дзеркало. Годинник вибив сьому вечора.

— В аптеці командуєте ви, — задоволено повторив Боббі, — а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло.

Даніель здригнувся.

— Значить, тебе витурили в шию? — поспитався він крізь зуби.

— Я пішов сам, — з гідністю відказав Боббі. — Я сказав їй: що ж, тоді я йду. А в мене й копійки не було за душею, уявляєте собі? Вони не хтіли навіть заплатити мені те, що належить, та нехай: такий я завжди. Ночую я в Ральфа, вкладаюся в ліжко пополудні, бо ввечері він приймає світську даму: це його коханка. З позавчорашнього дня у мене й ріски в роті не було.

Він пестливо глянув на Даніеля.

— От я й сказав собі: спробую побачитися з паном Ляліком, той мене зрозуміє.

— Дурню ти недороблений, — сказав Даніель, — ти мене вже не цікавиш. Я зі шкіри вилазив, щоб знайти тобі місце, а тебе витурили звідти вже за місяць. І, знаєш, не думай, що я повірю бодай половині того, що ти оце розказав мені. Ти брешеш, як шовком шиєш.

— Можете в неї поспитатися, — сказав Боббі. — І побачите, що казав я правду.

— Спитатися? В кого?

— Та в апекарки ж.

— А ніколи в житті, — відказав Даніель. — Уявляю, що вона мені розказала б. Утім, я більш нічого не можу зробити для тебе.

Він відчув, що ослаб, і подумав: «Треба забиратися звідси», та ноги були наче з вати.

— Ми вирішили працювати, Ральф і я… — байдуже сказав Боббі. — Хочемо розпочати свою власну справу.

— Та невже? Й ти прийшов просити в мене гроші на перші видатки? Розкажи комусь іншому. Скільки тобі треба?

— Ви хлопець хоч куди, пане Ляліку, — розчулено сказав Боббі. — Саме так я й сказав сьгодні вранці Ральфові: тільки б мені знайти пана Ляліка, і побачиш, він не покине мене в біді.

— Скільки тобі треба? — перепитав Даніель.

Боббі заметушився.

— Ви хочте сказать, скільки вже можна позичати і позичати, еге? Я поверну вам ці гроші наприкінці наступного місяця.

— Скільки?

— Сто франків.

— Тримай, — сказав Даніель, — ось тобі п'ятдесят, дарую їх тобі. І щезни з моїх очей.

Боббі поклав банкноту до кишені, і якусь мить вони нерішуче стояли один перед одним.

— Забирайся, — лінькувато повторив Даніель. Все його тіло було наче з вати.

— Дякую, пане Ляліку, — сказав Боббі. Він зробив вигляд, ніби йде, потім повернувся. — Якщо вам захочеться побалакати зі мною чи, може, з Ральфом, то мешкаємо ми поруч, вулиця Урс, 6, на восьмому поверсі. З Ральфом ви помиляєтеся, знаєте, він вас дуже любить.

— Забирайся геть.

Ввесь час посміхаючись, Боббі задкував і задкував, а потім обернувся і подався геть. Даніель підійшов до крана і глянув на нього. Поруч із фотоапаратом «Кодак» і електричною лампою лежали два біноклі, яких він раніше не завважив. Даніель укинув двадцять су в шпарину автомата і навмання натиснув кнопку. Кран опустив свої обценьки на тацю з цукерками і почав незграбно порпатися в них. Даніель підставив долоню і, отримавши п'ять чи шість цукерок, тут-таки і з'їв їх.

Сонце ледве позолотило високі чорні будівлі, небо від краю до краю пломеніло золотавим огнем, та м'які тягучі сутінки вже піднімалися з бруківки, й люди усміхалися від їхніх пестощів. Даніель почував пекельну спрагу, та пити йому не хотілося: здихай же! здихай од спраги! «Принаймні, — подумалося йому, — я не вчинив нічого поганого». Але тим гірш: він дозволив Злу доторкнутися до себе, він дозволив собі все, крім задоволення, в нього навіть не вистачило мужности вдовольнити себе. Тепер він ніс це Зло в собі, й воно шкулько лоскотало його тіло зверху й донизу, він був заражений, в його очах іще стояв отой золотаво-жовтий полиск. Краще було б замордувати себе вдоволенням і вбити в собі Зло. Щоправда, воно ввесь час відроджується. Він різко обернувся: «Боббі може піти за мною назирці, щоб дізнатися, де моє помешкання. Ну, — подумалося йому, — хотів би я, щоб він подався за мною. Ото вже бубни я йому втер би просто посеред вулиці!» Та Боббі й близько не було. Сьогодні він роздобув гроші і подався додому. До Ральфа, на вулицю Урс, 6. Даніель здригнувся: «Якби ж то можна було назавжди забути цю адресу! Якби ж можна було її забути…» А втім, навіщо? Він не прикладатиме зусиль, щоб її забути.

Довкруг нього жваво гомонів задоволений собою люд. Якийсь добродій сказав своїй дружині: «Ну, це було ще перед війною. В 1912 році. Ні. В 1913-му. Я ще був у Поля Люка». Супокій простого люду, чесного люду, людей доброї волі. Чому ж їхня воля добра, а моя ні? Тут нічого не вдієш, так воно вже ведеться. Щось у цьому небі, в цьому світлі, в цій природі вирішило саме так. Вони це знали, вони знали, що мають слушність, що Бог, якщо він таки існує, на їхньому боці. Даніель поглянув на їхні обличчя: які ж вони тверді, попри всю їхню невимушеність. Один тільки сиґнал — і ці люди накинуться на нього й роздеруть на кавалки. І небо, й сонце, і дерева, вся Природа, як завжди, були б згодні з ними: Даніель — чоловік недоброї волі.

Біля дверей гладкий і блідий консьєрж з похилими плечима дихав свіжим повітрям. Даніель угледів його здалеку й подумав: ось воно, Добро. Консьєрж сидів на стільці, склавши руки на череві, неначе Будда, він дивився на перехожих і деколи схвально кивав на них головою. «Опинитися б на його місці», заздрісно подумав Даніель. У нього, напевне, запобігливе серце. Крім того, він дуже вразливий на природні явища: спеку, холод, світло й вогкість. Даніель зупинився: він був зачарований цими дурнуватими довгими віями, повчальною хитрістю цих пухких щік. Здичавіти до того, що зробитися тільки оцим, настільки здичавіти, щоб у черепі було тільки біле тісто з легеньким запахом крему для гоління. «Ночами він спить, мов бабак», подумалося йому. Даніель вже й не знав, хоче він його забити чи прослизнути в тепло цієї впорядкованої душі.

Товстун підняв голову, і Даніель пішов своєю дорогою: «З моїм життям я незабаром обернуся на недоумка».

Борис невдоволено зиркнув на свого портфеля, він