Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

нього буде власний погляд на речі, а погляди Матьє видаватимуться йому зворушливими і застарілими, він стане сам собі суддя: «От якби знаття, що ми зустрінемося!» Борисові не хотілося, щоб цей день настав, він і так був геть щасливий, та, як людина розважлива, знав, що це необхідно: він мусить змінитися, залишити позад себе цілу юрму людей і предметів, поки що ж він ще не до кінця сформувався. Матьє — це був етап, так само, як і Лола, і навіть у ті хвилини, коли Борис ними захоплювався, в цьому захваті було щось минуще, то була втрата себе, та все ж не рабство. Матьє був незлецький, наскільки це можливо, та він не в змозі був мінятися разом з Борисом, він взагалі не міг мінятися, для цього він був надто вже досконалий. Від цих думок Борис трохи зажурився і втішився тільки тоді, коли вийшов на майдан Едмона Ростана: його завжди приємно було перетинати, автобуси насувалися на тебе, немов гладкі індики, і треба було ухилитися від них в остатній момент, ледве відхиливши корпус. «Аби тільки їм не спало на думку прибрати книжку з прилавка саме сьогодні». На розі вулиці Мосьє-ле-Пренс і бульвару Сен-Мішель він спинився на мить; треба було трохи приборкати свою нетерплячку, було б необережно з'явитися туди, коли щоки пашать від надії, а очі горять, як у вовка. Його принцип полягав у тому, щоб діяти з холодною кров'ю. Він змусив себе непорушно завмерти перед крамничкою торгівця парасольками та ножами й уважно, один по одному розглядати предмети, що лежали на прилавку: короткі дамські парасольки, зелені, червоні, з проолієної тканини, парасольки з держаком зі слонової кістки у вигляді голови бульдоґа, все воно було чомусь таке сумне, що аж у горлі стислося, до того ж, Борис навмисне змусив себе думати про людей похилого віку, що приходять все це купувати. Йому хотілося ввійти у стан холодної рішучости, аж раптом він уздрів річ, котра викликала в ньому справжнісіньке піднесення. «Фінський ніж»! — пробурмотів він, і руки його затремтіли. Це був справжній фінський ніж, із товстим довгим лезом, стопорним вирізом і чорною роговою колодкою, елеґантною, наче місячний серп; на клинку видніли дві темні цятки, можна було подумати, що це кров. «О-о!» — застогнав Борис, і серце його стислося від бажання. Ніж лежав на видноті, на лакованій дерев'яній підставці, між двома парасолями. Борис довго дивився на нього, і світ довкруги раптом збляк, все, що не мало холодного полиску цього леза, втратило для нього будь-яку ціну, йому захотілося кинути все, зайти до крамнички, купити ножа і втекти бознає куди, як тікає злодій зі своєю здобиччю. «Пікар навчить мене кидати його», сказав собі він. Та неухильний сенс того, що треба було сьогодні зробити, таки взяв гору: «Згодом. Куплю його згодом, як винагороду, якщо справа вдасться».

Книгарня Ґарбюра стояла на розі вулиці Вожірар і бульвару Сен-Мішель, і з кожного боку (що сприяло задумові Бориса) були вхідні двері. Перед книгарнею було шість довгих столів із книгами, переважно, букіністичними. Краєм ока Борис угледів якогось добродія із рудими вусами, що й до того частенько тинявся поблизу, і подумав, що це нишпорка. Потім він підійшов до третього столу, і ось, будь ласка: книжка була тут, велика, така велика, що Борис на мить аж розгубився, сімсот сторінок інкварто, ґофровані аркуші завтовшки з мізинець. «і це мені треба буде покласти в портфеля», з якоюсь навіть досадою подумав він. Та досить було поглянути на золоті літери, що м'яко висявали на палітурці, й у ньому знову воскрес бойовий дух. «Історичний і етимолоґічний словник злодійського жарґону й арґо з XIV сторіччя й до сучасної епохи». «Історичний», із захопленням подумки повторив Борис. Дружнім і заразом ніжним порухом він доторкнувся до палітурки пучками пальців, щоб знову відчути з нею контакт. «Це не книга, це справжнісінька шафа», у захваті подумалося йому. Добродій з рудими вусами за його спиною, звичайно ж, обернувся, він пантрує за ним. Треба було починати комедію, гортати фоліянт, корчити з себе роззяву, котрий усе вагається і врешті піддається спокусі. Борис навмання відкрив словник. Прочитав:

«Бути як… — бути схильним до. Зворот, що використовується й донині. Приклад: „Кюре був як дзвін“. Переклад: кюре був ласий до любовних походеньок. Кажуть також: „бути з чоловіком“ у розумінні „полюбляти чоловіків“, себто бути гомосексуалістом. Цей зворот походить із південно-західної Франції».

Наступні сторінки не були розрізані. Борис відірвався від читання й зареготався. Він з утіхою повторив: «Кюре був як дзвін». Потім раптом знову споважнів і почав лічити: «Раз! Два! Три! Чотири!», а чиста й сувора втіха спонукала його серце битися дужче й дужче.

Чиясь рука лягла йому на плече. «Влип таки, — подумалося Борисові. — Втім, вони поспішили, поки що в них немає ніяких доказів проти мене». Обернувся він поволі й дуже спокійно. То був Даніель Серено, приятель Матьє. Борис бачив його два чи три рази і вважав просто-таки неперевершеним; наприклад, виглядав він, мов справжнісінький пройдисвіт.

— Добридень, — мовив Серено, — що це ви читаєте? Ви немов би зачаровані, такий у вас вигляд.

Зараз він не виглядав пройдою, та його все-таки слід було остерігатися: по правді сказати, він видавався аж надто люб'язним, либонь, приготував якусь капость. Та ще й, немов би навмисне, застав Бориса з цим жарґонним словником, звістка про це, звичайно, дійде до Матьє, а той не пропустить нагоди покепкувати.

— Та заглянув оце мимохідь, — насторожено відказав він.

Серено посміхнувся: він узяв книгу обіруч і підніс її до очей; мабуть, він трохи недобачав. Бориса вразила його невимушеність: зазвичай, усі, хто гортає книги, намагаються не брати їх до рук зі страху перед приватними детективами. Та було очевидно, що Серено вважає, ніби йому все дозволено. Здушеним голосом і намагаючись удавати байдужого, Борис пробурмотів:

— Цікавенька праця…

Серено не відповів; здавалося, він поринув у читання. Борис розлютився й окинув його з ніг до голови прискіпливим оком. Та, чесно зізнатися, Серено був бездоганно елеґантний. Можливо, в цьому костюмі з майже рожевого твиду, в сорочці з лляної тканини, в жовтій краватці й була якась навмисна зухвалість, яка трохи шокувала Бориса. Він-бо полюбляв сувору і трохи недбалу елеґантність. Та, що не кажи, вбрання було бездоганне, хоча й ніжне, мов свіже масло. Серено зареготався. Його сміх був теплий і приємний, до того ж, Борисові цей чоловік видався симпатичним, бо, сміючись, він широко роззявляв рота.

— Полюбляти чоловіків! — вигукнув Серено. — Полюбляти чоловіків! Оце знахідка, при