Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

дю Мен, біле світло автомобільних фар ковзнуло в небі, затрималося над димарем і зникло за дахами. То було небо сільського свята, понизане сяйливими зорями, воно пахнуло вакаціями і сільськими вечорницями. Матьє бачив, як зник у сутіні Даніель, і подумав: «Я лишився сам». Сам, та не більше вільний, ніж до того. Вчора він сказав собі: «Аби лиш ото Марсель не існувала». Та це була брехня. «Ніхто не сковував моєї свободи, її випило життя». Матьє зачинив вікно і повернувся до кімнати. Тут іще вчувався запах Івіш. Він вдихнув його, і перед ним знову пройшла ця бурхлива днина. Йому подумалося: «Багато галасу даремно». Даремно: це життя дано було йому ні для чого, та й сам він був нічим, та все ж він не зміниться: він уже сформована людина. Матьє роззувся і завмер, сидячи на поручні фотеля з черевиком у руці; в роті ще солодко пашіло від рому. Він позіхнув: він скінчив цю днину, покінчив зі своєю молодістю. Бита й терта мораль уже тихцем пропонувала йому свої послуги: випробуване епікурейство, іронічну поблажливість, покірність, поважність, стоїчність — все, що дозволяло хвилина за хвилиною деґустувати своє невдале життя. Матьє скинув піджак і почав розв'язувати краватку. Позіхаючи, він подумки повторював: «Отож, це правда, це таки правда: я сягнув зрілого віку».