Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
Він угледів цю пляму на яскраво-фіолетовій тканині й раптом відчув, що знову зробився чимсь одним. Один. Боягуз. Тип, що любить своїх котів і не хоче втопити їх у річці. Він узяв ножика й, нагнувшись, перерізав шпагат. Мовчки перерізав: навіть всередині у нього була тиша, йому було надто соромно, щоб розбалакувати з собою. Він узяв кошика і піднявся східцями: так проходив би він, одвернувшись, повз когось. Хто дивився б на нього зі зневагою. В душі його стояла пустка і тиша. Щойно піднявшись нагору, він насмілився звернутися до себе з першими словами: «Що ж то за крапля крови?» Та не наважився відімкнути кошика: кульгаючи, він рушив назад. Це я. Це я. Це я. Покидьок. Та в глибині душі промайнула чудернацька посмішка, позаяк він усе-таки врятував Поппею.
— Таксі! — погукав він.
Авто зупинилося.
— Вулиця Монмартр, 22, — звелів Даніель. — Поставте, будь ласка, цього кошика біля себе.
Погойдування таксі заколисували його. Йому навіть більше не вдавалося зневажати себе. Потім його знову охопив сором, і він знову побачив себе збоку: картина була нестерпна. «Ні гамузом, ні потроху», гірко подумалося йому. Коли взяв гаманця, щоб заплатити водієві, то безрадісно зауважив, що гаманець аж розпирає від банкнот. «Заробляти гроші, авжеж. Це я вмію».
— От ви й повернулися, пане Серено, — сказала консьєржка, — а до вас хтось допіру піднявся. Один ваш приятель, високий, з отакенними плечима. Кажу йому, що вас, мовляв, немає, а він мені: «Та нічого, я залишу йому записку під дверми».
Вона поглянула на кошика й вигукнула:
— А пусюнчиків ви назад принесли!
— Що ж, пані Дюпюі, — зітхнув Даніель, — може, й не варто було це робити, але я не зміг розлучитися з ними.
«Це Матьє, — подумав він, піднімаючись нагору, — як сніг на голову». Він тішився нагодою ненавидіти іншого.
Матьє він здибав на сходовому майданчику четвертого поверху.
— Вітаю, — мовив той, — не сподівався зустріти тебе.
— Я ходив гуляти з котами, — сказав Даніель. Він здивувався, відчувши в собі якесь тепло.
— Зайдеш до мене? — квапливо спитався він.
— Авжеж. Хочу попросити за одну послугу.
Даніель кинув на нього швидкий погляд і помітив, що лице в нього землистої барви. «В нього страшенно заклопотаний вигляд», подумав собі він. Йому захотілося допомогти Матьє. Вони піднялися. Даніель вставив ключа в шпарину і відчинив двері.
— Заходь, — мовив він. І легенько доторкнувся до плеча Матьє, та відразу ж відсмикнув руку. Матьє ввійшов до кімнати й сів у фотель.
— Я так і не второпав, що там набалакала мені консьєржка. — сказав він. — Вона сказала, ніби ти повіз своїх котів до сестри. Ти що, помирився з нею?
Зненацька в Даніелі щось немов би взялося кригою. «Яке обличчя було б у нього, якби він дізнався, куди я їздив?» Без жодної симпатії він поглянув у розсудливі й пронизливі очі приятеля: «Так, це правда, він геть нормальний». Даніель відчув, що поміж ними прірва. Він зареготався.
— А, та вже ж! До сестри… та прибрехав я трохи, — відказав він. Він знав, що Матьє не буде наполягати: в нього була недобра звичка вважати Даніеля вигадником, і він ніколи не намагався з'ясувати мотиви, що спонукали його брехати. І справді, Матьє спантеличено зиркнув на кошика і замовк.
— Ти дозволиш? — поспитався Даніель.
Він мов би геть засох. У нього було тільки одне бажання: хутчій відкрити кошика: «Що ж то за крапля крови?» він став навколішки, думаючи: «Зараз вони вчепляться мені простісінько в обличчя», й нахилив обличчя над кришкою так, щоб воно було в межах їхнього засягу. Він подумав, одмикаючи замок: «Невеличке прикре видовище йому не зашкодить. Хоч на мить утратить свій оптимізм і поважний вигляд». Поппея з гарчанням вискочила з кошика і побігла на кухню. Потім виліз Сціпіон: він зберігав гідність, та все ж у ньому відчувався неспокій. Розміреною ходою він підійшов до шафи, понуро озирнувся, потягнувсь і дременув під ліжко. Мальвіна й не ворухнулася. «Поранена», подумав Даніель. Вона лежала на дні кошика, мов нежива. Даніель зачепив її пальцем за підборіддя і силоміць підняв голову: вона добряче заробила кігтями по носі, ліве око було заплющене, та крови не було. На писку чорнів струп, а шерсть довкола нього була колюча й липка.
— Що скоїлося? — запитав Матьє. Він підвівся і ввічливо поглянув на кішку. «Він вважає мене смішним, бо я панькаюся з кішкою. Якби йшлося про дитину, то це було б для нього природним».
— У Мальвіни глибока рана, — пояснив Даніель. — Мабуть, її подряпала Поппея, вона геть нестерпна. Даруй мені, друже, зачекай трохи, поки я промию їй рану.
Він підійшов до шафи, дістав звідти пляшечку з арнікою і вату. Матьє стежив за ним, не зронивши і пари з уст, а потім старечим жестом провів долонею по чолу. Даніель почав промивати Мальвіні носа. Кішка мляво пручалася.
— Ти моя гарненька, — приказував Даніель, — ти ж моя розумниця. Ну ж бо! Ну! Отак!
Він гадав, ніби дратує Матьє цими маніпуляціями, і це додавало йому охоти. Та коли він підняв голову, то побачив, що Матьє похмуро втупився у порожнечу.
— Вибач, любий друже, — зворушливим голосом сказав Даніель, — ще хвилину, не більш. Треба помити цю тварину, ти ж знаєш, вони вмить можуть заразитися. Ти не гніваєшся? — додав він, щиро усміхаючись.
Матьє раптом здригнувся і засміявся.
— Давай, давай, — відказав він, — тільки не дивися на мене своїми оксамитовими очима!
«Своїми оксамитовими очима!» Перевага Матьє була огидна: «Він думає, що знає мене, він говорить про мої вигадки, про мої оксамитові очі. Він геть не знає мене, та задля забавки чіпляє на мене ріжні ярлики, наче я предмет якийсь».
Даніель сердечно засміявся і дбайливо витер Мальвіні писок. Кішка заплющила очі, вона не тямила себе від екстазу, та Даніель знав, що вона страждає. Він легенько ляснув її по спині.
— Ну от, — підводячись, мовив він, — завтра і сліду не зостанеться. Та знаєш, Поппея добряче дернула її пазурями.
— Поппея? От же ж стерва! — сказав Матьє з відстунім виглядом.
Раптом він мовив:
— Марсель вагітна.
— Вагітна!
Подив Даніеля тривав недовго, він боровся із нестримним бажанням розреготатися. Он воно що! Он воно що! «Мало того, що це створіння
