Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Чому ж? Ти маєш тільки слово сказати — і зміниш все своє життя, таке трапляється не щодня.

Матьє розреготався. «Він вирішив посміятися з цього», роздратовано подумав Даніель.

— Тобі не спокусити мене, — сказав Матьє. — Надто ж у цей момент.

— Так, але… от саме це, — провадив Даніель тим же легковажним тоном, — і буде найбільш цікавим — навмисне вчинити усупереч тому, як тобі хочеться. І відчути, що став іншою людиною.

— Якою це іншою? — запитав Матьє. — Може, мені ще зробити трьох дітлахів заради втіхи відчути себе іншою людиною, коли буду гуляти з ними в Люксембурзькому саду? Уявляю собі цю зміну, адже буду геть пропащою людиною.

«Не такою вже й пропащою, — подумав Даніель, — не такою, як ти гадаєш».

— По суті, — сказав він, — не так і погано бути пропащим. Дощенту пропащим, похованим. Одружений чоловік із трьома дітлахами, як ти ото сказав. Таке мусить вливати спокій у душу!

— Справді, — відказав Матьє. — Таких чоловіків я зустрічаю щодня. Наприклад, батьки моїх учнів, що приходять до мене. Четверо дітей, роги на голові, членство у батьківському комітеті. У них поважний, супокійний вигляд. Я сказав би, навіть добросердий.

— У них теж є якась веселість, — зауважив Даніель. — Та мене від них нудить. А тебе це і справді не приваблює? Я бачу тебе вдало одруженим, — провадив він, — ти зробишся таким, як і вони, будеш вгодований, пещений, сипатимеш дотепами й очі твої будуть мов два целулоїдні ґудзики. Таким ти був би мені до вподоби.

— Це схоже на тебе, — спокійно мовив Матьє. — Та краще я попрошу п'ять тисяч у брата.

Він підвівся. Даніель опустив Мальвіну додолу й теж підвівся. «Він знає, що в мене є гроші, та ненависти в нього нема: як же його розізлити?»

Гаманець був тут-таки, Данієлеві варто було тільки сягнути до кишені, він міг би сказати: «Тримай, старий, це мені просто захотілося тебе розіграти». Та він боявся, що зневажатиме себе після цього.

— Мені так шкода, — нерішуче мовив він, — якщо з'явиться якась копійка, то напишу тобі…

Даніель провів Матьє до вхідних дверей.

— Не журися, — весело відказав Матьє, — я дам собі раду.

І зачинив за собою двері. Почувши, як той жваво спускається східцями, Даніель подумав: «Це вже не поправити», і на мить йому перехопило подих. Та незабаром воно скінчилося. «Ні на мить, — сказав собі він, — Матьє не переставав бути врівноваженим, бадьорим, у цілковитій злагоді з самим собою. Звичайно, він засмутився, та це тільки зовні. Всередині він спокійнісінький». Він підійшов до дзеркала поглянути на своє похмуре вродливе обличчя й подумав: «Одначе якби йому довелося одружитися з Марсель, то це обійшлося б і в тисячу франків».

VIII

Тепер Марсель давно вже прокинулася; напевне, вона місця собі не знаходить. Треба її заспокоїти, треба сказати їй, що вона в жодному разі не піде до тої старої. Матьє з ніжністю уявив її нещасне, спустошене обличчя, яким воно було напередодні, і вона раптом здалася йому вкрай беззахисною. «Треба буде їй зателефонувати». Та він вирішив, що спочатку зайде до Жака: «Тоді я зможу звістити їй гарну новину». Він роздратовано подумав про те, з яким виглядом прийме його Жак. Він буде веселий і розважливий, утримуватиметься як від осуду, так і від поблажливости, голову схилить набік і, приплющивши очі, запитає: «Як, тобі знову потрібні гроші?» В Матьє аж мороз по шкурі пішов. Він перейшов на той бік вулиці й подумав про Даніеля: він не мав на нього урази. На Даніеля не можна гніватися, він такий. Та на Жака він гнівався. Він зупинився перед низьким будинком на вулиці Реомюр і, як це бувало щоразу, роздратовано прочитав: «Жак Делярю, адвокат, третій поверх». Адвокат! Він увійшов у ліфт. «Може, хоч Одетта не буде вдома», подумалося йому.

Та вона була вдома; Матьє угледів її через зашклені двері вітальні. Вона сиділа на дивані, висока, елеґантна і така чиста, що аж безбарвною здавалася; вона читала. Жак охоче казав: «Одетта одна з тих небагатьох парижанок, які знаходять час для читання».

— Пан Матьє хоче бачити пані? — поспиталася Роза.

— Так, я хочу привітатися з нею; та могли б ви попередити пана, що я зайду зараз до нього в контору?

Він штовхнув двері, Одетта підняла своє вродливе, та все ж неприємне, густо нарум'янене лице.

— Добридень, Тьє, — задоволено привіталася вона. — Ви прийшли відвідати мене?

— До вас? — перепитав Матьє.

Він дивився з бентежною симпатією на її спокійне високе чоло і зелені очі. Звичайно, вона була вродлива, та ця врода немов би де й дівалася, коли на неї дивишся. Звикнувши до таких облич, як у Лоли, чий сенс грубо відкривався з першого ж погляду, Матьє вже сто разів намагався поєднати ці зникомі риси, та вони все втікали, їхня сукупність щохвилі розпадалася, обличчя Одетти оберігало свою оманливу буржуазну таїну.

— Мені вельми хотілося б, аби ці відвідини були присвячені тільки вам, — сказав він, — та мені треба побачитися з Жаком, хочу попросити його про одну послугу.

— Та не поспішайте так, — мовила Одетта. — Ніде той Жак не подінеться. Сядьте ось тут.

Вона трохи посунулася, щоб він сів біля неї.

— Дивіться мені, — посміхаючись, сказала вона, — колись я таки розгніваюся. Ви нехтуєте мною. Я заслужила, щоб ви відвідали мене особисто, ви ж обіцяли.

— Це ви обіцяли прийняти мене, як випаде часина.

— Ви такий ґречний, — посміхаючись, мовила вона, — у вас, бачу, неспокійна совість.

Матьє сів. Одетта йому подобалася, та він ніколи не знав, що їй сказати.

— Як ся маєте, Одетто?

Він постарався укласти в свій голос тепло, щоб приховати незугарність цього запитання.

— Дуже добре, — відказала вона. — Знаєте, де я була сьогодні вранці? В Сен-Жермен, їздила на авті побачитися з Франсуазою, це трохи розважило мене.

— А Жак?

— У нього багато справ цими днями, я майже не бачу його. Та він, як завжди, не думає про своє здоров'я.

Матьє зненацька відчув глибоку досаду. «Вона належить Жакові», подумалося йому. Він ніяково глянув на її довгу смагляву руку, що виглядала з рукава дуже простої сукні, підперезаної червоним поясочком, сукня та була майже як у маленької дівчинки. Рука, сукня й тіло під нею належали Жакові, так само, як і фотель, як секретер із червоного дерева, як диван. Від цієї скромної, цнотливої дами віяло духом чужого владання. Запала мовчанка, далі Матьє мовив теплим і трохи гугнявим голосом, який він приготував для Одетти:

— У вас така гарна сукня.

— Послухайте, — з обуреним сміхом