Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Я страшенно стурбований, — з розважливим виглядом сказав Матьє.

Даніель глянув на нього і стримано мовив:

— Розумію тебе.

Потім квапливо обернувся до нього спиною, ніби щоб поставити пляшечку з арнікою до шафи. Даніель боявся увіч йому розреготатися. Він почав думати про материну смерть, у таких випадках це завжди допомагало. Обійшлося двома-трьома конвульсивними посмикуваннями. Матьє за його спиною розважливо провадив:

— Головне, що це принижує, — сказав він. — Ти не дуже часто бачиш її, ти уявити собі не можеш, яка це Валькірія. Валькірія у спальні, — без будь-якої злости докинув він. — Для неї це жахливе падіння.

— Та воно так, — співчутливо сказав Даніель, — але ж і для тебе не ліпше: як не старайся, а тепер вона повинна викликати в тобі відразу. Я знаю, в мені це вбило б кохання.

— В мене немає більше кохання до неї, — сказав Матьє.

— Немає?

Даніель вельми здивувався, його кепський гумор де й подівсь: «Сьогодні ввечері буде гарна колотнеча». Він запитав:

— Ти сказав їй про це?

— Звичайно ж, ні.

— Чому «звичайно ж»? Треба, щоб вона це знала. Ти її…

— Ні, я не хочу її кидати, якщо ти це маєш на увазі.

— А як же ж воно буде?

Даніель геть звеселився. Тепер він поквапиться, щоб побачитися з Марсель.

— А ніяк, — відказав Матьє. — Тим гірше для мене. Не її провина, що я більше її не люблю.

— А що, твоя хіба?

— Так, — коротко відказав Матьє.

— Ти будеш потайки приходити до неї і…

— А інакше як?

— Так от, — сказав Даніель, — якщо ти довгенько гратимешся в цю гру, то врешті зненавидиш її.

Матьє мав понурий і впертий вигляд.

— Я не хочу, щоб вона страждала.

— Ну, якщо тобі хочеться принести себе в жертву… — байдуже сказав Даніель. Коли Матьє починав корчити з себе квакера, Даніель його ненавидів.

— А чим я пожертвую? Ходитиму до ліцею, так само зустрічатимуся з Марсель. Раз на два роки писатиму одну новелу. Саме це я досі й робив. — І додав з гіркотою, якої Даніель за ним досі не помічав: — Я ж недільний письменник. Втім, — сказав він, — я звик до неї, мене вкрай засмутило б, якби я не зміг бачити її.

Запала мовчанка. Даніель сів у крісло напроти Матьє.

— Треба, щоб ти допоміг мені, — озвався Матьє. — В мене є адреса, та немає грошей. Позич мені п'ять тисяч.

— П'ять тисяч… — невпевнено повторив Даніель. Його тугий гаманець лежав у внутрішній кишені, гаманець торгівця свиньми, його треба було тільки відкрити і дістати п'ять тисяч. Матьє раніше часто допомагав йому.

— До кінця місяця я віддам тобі половину, — сказав Матьє. — А другу до чотирнадцятого липня, якраз тоді я одержу платню за серпень і за вересень укупі.

Даніель глянув на його землисте обличчя і подумав: «Цей тип страшенно засмучений». Потім він подумав про котів і відчув, що в ньому немає жалости.

— П'ять тисяч франків! — зажурено мовив він. — Таж їх у мене немає, старий, от що…

— Ти ж днями казав мені, що в тебе накльовується грошова оборудка.

— Знаєш, старий, оборудка ця не вигоріла: ти ж знаєш, що таке біржа. Втім, усе це просто: в мене купа боргів.

Він і не думав надавати своєму голосові великої щирости, йому не хотілося переконати Матьє. Та, побачивши, що той не вірить, Даніель розлютився: «А йшов би він під три чорти! Він вважає себе таким проникливим, гадає, ніби бачить мене напрозір, питається, чому це я повинен допомагати йому: нехай запозичається в таких, як сам». Найдужче дратувало те, що в нього був звичайний бундючний вигляд, Матьє не втрачав його навіть у журбі.

— Гаразд! — схвильовано сказав Матьє. — Ти й справді не можеш?

Даніель подумав: «У нього і справді велика скрута, якщо так наполягає».

— Звичайно ж. Мені дуже шкода, старий.

Йому було ніяково від збентежености Матьє, але не так уже й неприємно: все одно, що здерти ніготь. Даніель полюбляв двозначні ситуації.

— Тобі терміново треба? — чуло поспитався він. — Може, позичиш у когось іншого?

— О, знаєш, кого вже не хотів би я турбувати, то це Жака.

— А й правда, — трохи розчаровано сказав Даніель, — ще ж є твій брат. Можеш бути певен, що гроші у тебе вже в кишені.

Матьє мав спантеличений вигляд.

— Легко сказати. Він взяв собі в голову, що позичити мені ще бодай одне су — значить, надати мені кепську послугу. «В твоєму віці, — сказав він мені, — пора вже бути незалежним».

— О, тоді він тобі напевне позичить, — прямо заявив Даніель. Він поволі висолопив кінчик язика і з утіхою почав облизувати верхню губу: із самісінького початку він зумів знайти тон удаваного і хвацького оптимізму, що неабияк лютить людей.

Матьє зашарівся.

— Тож бо й воно. Я не хочу казати йому, навіщо ці гроші.

— Правильно, — сказав Даніель. І трохи подумав. — Ти можеш звернутися в оті товариства, ну, ти знаєш, ті, що позичають гроші службовцям. Треба сказати, люди часто потрапляють до лихварів. Та тобі наплювати на відсотки, як тільки ти одержиш гроші.

Матьє начебто зацікавився, і Даніель з досадою подумав, що трохи заспокоїв його.

— Що це за люди? Відразу позичають?

— Де там, — хутко відгукнувся Даніель. — Днів з десять зволікають: їм треба дізнатися, що ти за один.

Матьє замовк, здавалося, він міркував; Даніель раптом відчув м'який поштовх: Мальвіна плигнула йому на коліна й, муркочучи, вклалася там. «Ось хто не пам'ятає кривди», з відразою подумав Даніель. Він заходився легко й недбало погладжувати її долонею. Тваринам і людям не вдавалося його ненавидіти — через їхню інертну добродушність, а, може, й через його обличчя. Матьє по вуха поринув у свої нікчемні підрахунки: він теж не пам'ятав кривди. Даніель схилився над Мальвіною і почав чухати її за вухами: рука його тремтіла.

— В глибині душі, — не дивлячись на Матьє, озвався він, — я майже радий, що в мене катма грошей. Щойно мені спало на думку: ти ж завжди прагнув бути вільним, от тобі й випала пречудова нагода здійснити справді вільний учинок.

— Вільний учинок?

Матьє, здавалося, нічого не втямив. Даніель підняв голову.

— Авжеж, — сказав він, — тобі тільки залишається одружитися з Марсель.

Матьє глянув на нього, насупивши брови: напевне, він подумав, чи сміється часом із нього Даніель. Той витримав його погляд зі скромною поважністю.

— Ти з глузду з'їхав? —