Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

І фершал закінчив:

— Ех, Овсію Юхимовичу, тепер між людьми розум править гірше, ніж виявлена кража! Краще вже, що людям, те й нам, що громаді, те й бабі… Бо не ми були і не ми є законом Україні…

І старого Бруса відвезли у лікарню. Зробив це його син, Мадес.

Рохмистрівську лікарню ще земство колись збудувало і надало добрих лікарів. І вона користувалася доброю славою не тільки до революції, а й тоді, коли пройшло майже десять років людської тривоги і непевності. Вона ще й тепер мала славу людського приятеля і людського затишку для хворих і знеможених життям. І через те, коли перед заходом сонця старого Бруса привезли до неї, він просто оклигав духом. Не раз і він сам за свойого життя сюди привозив і дітей власних недужих, і недужих своїх знайомих. І він сподівався з незаперечною певністю, що тут і тепер є такі люди, що його знають. І він собі гадав, що як пролежить днів зо три, то це буде правдісінько щастя. І відпочине, і вилікується, бо ж недуга не задавнена. Вона у його всього тільки два дні. І він уже мав таке у практиці, ще коли у скотини в кишках чи в шлунку що починало боліти, то він просто переміняв стару їжу на легшу або й зовсім зупиняв на якийсь день і, поновивши живлення з відповідними ліками, врятовував скотину. Так він і собі зробив. Начало пекти, і він зараз же перестав їсти. І знав, що після такого недовгого посту селянський харч знов поставить його на ноги. А як узяли його в лікарню, то це ще краще. Все–таки тут і місце, і люди припасовані до того, щоб недужому давати полекшу. Навіть вигляд самої лікарської садиби з будівлями, зарослими садком та яворами, на його вплинув миротворче і зазивно до відпочинку і супокою.

Рохмистрівська лікарня стояла якраз на розі збігу двох шляхів: одного, що ішов на Мельниківку, а другого, що ішов на станцію Ладимирку. Ввесь її двір був затоплений у вишні, сливи, груші, яблуні і волоські горіхи. А навколо цієї зеленини, над старим сторчовим тином, височіли явори стрункі та високі. А перед вхідними дверима, якими входили недужі у амбулаторію, по боках східців росли великі кущі бузку і заступали великошибні вікна з білими та чистими рамами. І зелені дахи лікарських корпусів зливалися з листям тополь та яворів і всієї іншої зеленини. Тільки білі стіни блищали латками поміж гущиною дерев і манили у навіви романтики та молодих пригод.

І старий Брус з усмішкою задоволення, не поспішаючися, злазив із візка і свої очі повертав до дверей амбулаторії, щоб іти туди, неначе до старого свого доброго знайомого. То було байдуже, що він від своєї дієти почував себе кволо і що його ще не перестало пекти під ложечкою. Це тільки сприяло тому, що коли його Мадес узяв під руку вести, то він з приємністю зіперся на синову допомогу і досить добре зійшов на східці і нарешті увійшов і в амбулаторію.

У стелі горіла електрична лампочка, і від її світла блищали дуже яскраво ручки коло дверей. У всій кімнаті було порожньо. Тільки два ослони, один супроти другого, під супротивними стінами німіли дерев'яним супокоєм і відсвічували блідо–блакитною фарбою, дуже попритираною по краях. Та з правого боку від вхідних дверей був кран із пригвинченою посудиною для збігання води… Пахло йодоформом і ще якимсь лікарським густим пахом. Ніс Брусів їх сприймав так само, як давно знайомих приятелів. І від усього першого поміченого йому було приємно і заспокійливо. Тільки коли він сів на ослін і глянув на білі стіни з картинами, повними печінок, горлів, шлунків, кишок, очей, ніг і сифілітичних виразок, то в його занило предчуття тієї невідомості, що чигає на кожну людину, щоб звалити у мовчання і в мокрий та смердючий прах.

І вийшла з дверей, що були під правою рукою у Бруса, у білому одязі жінка і спитала Мадеса:

— Відкіля ви привезли недужого?

Той сказав. А вона:

— Ви скажіть там своїм незаможникам, що ми ніколи увечорі таких недужих не приймаємо. Цей чоловік міг би діждатися і ранку… А ви його сьогодні привезли. І я його приймаю тільки через те, що нам із Гепеви дзвонили, що як із Куцівки привезуть людину, то щоб прийняли. І тепер можете їхати. Недужий лишається.

І Мадес, бувши у брилі, підійшов до батька, скинув бриль і простяг руку на прощання та й промовив:

— Видужуйте, тату… Бувайте здорові. Я навідаюся в неділю.

Та старий, подаючи руку і силкуючися устати, страшно стривоженим голосом сказав:

— Сину, забери мене назад… Краще другим разом сюди.

І ще щось хотів говорити, та жінка швидко підійшла і, поклавши свою руку старому на плече, стала заспокоювати:

— Не турбуйтеся, у нас буде вам дуже добре. А якщо вам не сподобається, то кожної хвилини зможете від нас виїхати… Виписатися. Не турбуйтеся. Бачите, які ви.

Приїхали наче байдуже, а зараз неначе дитина занепокоїлися.

Слова жінки трохи отямили Овсія Юхимовича, і він знов, заворушившись на ослоні, промовив, ніби виправдуючись:

— Та то мені здалося враз, що мені не бути тут… Що зі мною помилка… О?.. А Мадес уже поїхав?..

Знов Овсій Юхимович боляче схвилювався, як побачив, що він лишився тільки з жінкою у лікарському одязі. Але навіть якби він почув, що хтось інший, а не Гепева, несподівано виявив турботи за його, і то він би згубив рівновагу свого духу. А то чи нерозважна, чи збайдужіла жінка до людських настроїв вимовила огиджене і стерво–смердюче, і страшне своєю холодною та настирливою слизистістю слово «Гепева»… і супокій у хворого упав, неначе застрелена в голову людина чи вдарений обухом між роги бик… Ох, якби це був чоловік, а не жінка у білім одязі, якої Овсій Юхимович соромився,