Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

Гірко почав був говорити нещасний Овсій Юхимович, та «кат» скочив з місця і вибіг із–за столу до ліжка і, показуючи йому на його босі ноги, вигукнув:

— Ви, старий дідугану, де ваш глузд і совість… Гляньте ось на свої ноги… Ге, чисті?.. Ге?.. А чого ж ви не подумаєте, що це вам «Совєцька власть» дала можливість мати їх чистими та ще й поклала вас, як дитину мати, у чисте ліжко?.. І у вас хватає лою ще й говорити так?.. У–у–у… кодло гадюче!.. Немає у вас до нас щирості, то ж немає у нас до вас і пощади!.. Ви вже самі на себе муки звели, і перед своїм здохом ви все ж не попа покличете, а нас і скажете, де ви заховали золото… Ту силу, яка потрібна «Совєцькій власті», щоб нею, цією силою, купити у загранишних буржуїв рештки тієї совісті, що вони мають… і щоби підкупити найбільших їхніх попів, щоб вони казали і на сходках, і в церквах, аби правили, що ви самі вигибли, бо ми, «Совєти», більшовики, маемо Бога, а ви всі — сволота, тварюки, свинота немита!..

І, повернувшись, пройшовся сюди й туди коло столика. А потім знов звернувся до мовчазного і ошелешеного старого чоловіка і звелів:

— Зараз роздягайтеся і лягайте, і лежіть, поки не видужаєте… А потім ми з вами закінчимо розмову… Ну, чого вилупили баньки?.. Розумієте, що я вам сказав?

Овсій Юхимович життя своє прожив, але добре пам'ятав, що з ним ніхто так не розмовляв, як оцей. Кожну роботу, кожну обіцянку він виконував на всю міру своєї совісті та уміння. І як вивчився до скотини, то ніколи і ні при яких обставинах він знехотя не відбував своїх запрошень. І коли люди з ним розмовляли, то тільки з пошаною і подякою. І він був серцем і душею цьому радий, бо почував, що заробив і заслужив… А це?.. Чи людина, чи що воно?.. Навіщо так страшно б'є у рани наболілої його душі?.. І від цієї свідомості Овсій Юхимович мав страшно жалісний вигляд. І отой старенький костюмчик, у якім ми його перший раз описали, сидів на нім, як чужий, бо став широким від того, що хазяїн схуд. І свіжі сорочки виглядали коло шиї так, неначе на вмирущім. І сива голова з висками, обтягнена шкірою так, що всі її кісточки випиналися, мала вигляд голови того мерця, що зсохся. Тільки очі під густими бровами були розтулені широко і були такі темні від збуреного почуття, що не видно було в їх навіть чоловічків. І здавалося, що з їх може вибухнути кожної хвилини гнівом і розпукою все життя, і тіло заніміє навіки… І вуса хоч і стирчали на два боки по–котячому, то теж не зменшували страшності у вигляді Овсія Юхимовича, бо відгороджували верхню частину голови міцними і ясними зубами, і через те збоку здавалося, що під тими вусами розтягся відвертий сміх тієї людини, що умирає… хоч ми й знаємо, що в таких випадках люди не сміються. Босі ноги здригали, а права рука лежала на коліні і трусилася… Цей вигляд говорив не про страх, а про несподівану появу того, що здавалося у людськім житті на цім світі неможливим.

І «кат» цього вигляду не витримав. Йому стало моторошно, і, щоб затушкувати це в собі, він рішучим кроком підійшов до хворого, промовивши:

— Кажу я вам лягати, то лягайте…

І почав розстібати на нім піджачок. А розстібнувши його і поклавши на те місце, де й лежав, він стяг і штани і поклав теж туди… І нахрапно повернув хворого на подушку та й додав:

— Лежіть і вичунюйте, і пам'ятайте, що я з вами не скінчив ще справи… і затямте собі, що вам уже немає куди іти відціля… Вам треба турбуватися про те, щоб супокійно умерти… Сьогодні увечері вашу аптечку перевезли до Онопрейовича.

При тих словах недужий заворушився і звісив голову на груди… З очей його покотилися мовчазні сльози по щоках, а потім почали зриватися на подушку… Він був знесилений раптовими і тяжкими переживаннями. Та кат уже цього не бачив. Він швидко вийшов із палати хворих. І ми йому навздогін повідомляєм читача, що це був Парцюня.

Пройшло трошки часу. І чути було, як за стіною годинник хрипко пробив дванадцять годин. Овсій Юхимович підвів голову. Надворі за вікном видно було нижчу частину явора, освітлену електричним світлом, мабуть, від того ліхтаря, що горів перед дверима цього корпусу. І старий здригнув. Він побачив на віконній ручці Парцюнину ляпавку. І зараз же, силкуючися, перевів погляд до того хворого, якого він помітив ще тоді, коли його увела служниця. Той лежав у такій самій вистаті, як і тоді. І коли кат сказав, що «той» уже нічого не почує, то видно добре знав, що «той» уже мертвий. Чого ж його не винесли звідси?.. Чи, може, його винесуть аж тоді, як Брусів труп положать на його місце для лякання іншого кандидата на смерть?.. І поклав свою голову Овсій Юхимович знов на подушку. І відчув у палаті страшно важку тишу… І світло лампочки, і застелені ліжка, і стіни, і підлога, і двоє вікон були такі тихі, як той мрець. І Овсій Юхимович почав пригадувати, де він дів свої чоботи, бо невимовно йому стало сумно, стиснутому тишею, у цій палаті…

Зважаючи на ось таку турботу, він лежав, не сплющуючи очей і не вкриваючись. І відчуття того, що там за спиною щось лежить мертве, а хоч похоже тільки на мертву людину, тримало його стурбовану і звужену свідомість у такім стані, як і пальці пробувають, коли мають у своїх пучках розпечену бараболю, яку