Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

і сховав його в кишеню. А Брус, що був затих від слів відвідувача, почав знов удягатися… І вдівся, і хотів устати, але похитнувся і знесилено сів на своє ліжко. І незнайомий, побачивши, що хворий сів, став і сам гіпнотично осідати на стілець, не спускаючи очей з Бруса. І нарешті і він сів і, тримаючи над столом у правій руці ляпавку, спитався:

— Скажіть мені, але тільки щиро. Скільки ви золота закопали у себе в дворі?

Брус подивився на його мовчки і, страшно важко зітхнувши, відвернувся від допитувача і опустив свої очі на свої босі ноги, бо чоботи лишилися у ванній, а зараз би, може, вони б і здалися. А той, від столу, настирливо наполягаючи, допевнявся свого:

— Я вас питаюся, скільки ви золота сховали у себе в дворі? Чи, може, ви його віддали старшому синові, і він його відвіз у Київ?..

— А хіба вже це тут не лікарня?..

Спитався старий замість відповіді таким голосом, неначе почав приходити до пам'яті, а йому відповіли:

— Ні, це лікарня. Тільки треба, щоб усі люди знали те, що й колись знали. А колись знали он що. Де тільки людська нога стане, то там уже і є Божа воля. І тепер так само. Де тільки людина хоче відпочити во ім'я своє, то там уже і Гепева не дає людині прийти до пам'яті во ім'я комунізму. Бо дати вам прийти до пам'яті, то ви станете такими ж розумними, як і комунізм, а може, ще і розумнішими. І тоді козирна карта може опинитися у ваших руках. А ми цього не хочемо. Зрозуміли?.. Отже, говоріть, де ви сховали золото, то доживете ще віку у супокої… А ні, то побачите, що буде. Я жду.

Та й устав він із–за столу, та й пішов він з ляпавкою до вікна і повісив її на тій ручці, якою відкручують вікняні засуви. А потім вернувся і, сівши знов на стілець, став дивитися не то хижими очима, не то утомлено–допитливими на майже очманілого старого чоловіка, який, не спускаючи очей із свого допитувача, сидів і мовчав. І хто його знає, скільки б часу був би отако Брус, якби незнайомий не перебив сам так далеко зайшлої мовчанки:

— Вам рятунку від Совєцької влади немає ніде. Вся «Комнеза», всі службисти, всі учителі, всі комсомольці є совєцькі шпики. Але це ті, що зверху видно. А як додасте ще й тих сюди, що ловлять зопалу, зненацька, то вийде і страшна наша сила. І де б ви тільки не забажали розміняти своє золото на такі гроші, щоб жити, то ви звернетеся тільки до Гепеви… Цебто люди, яких ви попросите розміняти, будуть Гепева. Чи це буде в глухому селі, чи в Адесі, чи в Києві, чи в Москві… Ваша справа програна. Я все знаю. Знаю, що ви копали в хаті і закопували. І знаю, що ви знов вибрали те, що закопали були. Тільки мені не відомо, куди ви діли ті царські п'ятки та десятки, що назбирали за своє життя?.. І коли ви їх віддасте нам, совєцькій державі, ми вам дамо супокійно дожити свої дні… А коли не признаєтеся, то повірте, загине з вами і той син, що в Києві… От вам наш діагноз до вашої недуги… Тямите тепер, що ми таке і що ви?.. І через те не викручуйтеся, і вам краще буде. Говоріть правду…

Брус чув, як цей чекіст був сказав, що його, чекіста, у цій кімнаті слухає тільки одна людина, бо той, другий, мертвий лежить. І зараз все, що сказала оця потвора, повіяло на Овсія Юхимовича не жахом смерті чи якоюсь великою дійсністю людського нещастя, а страшною пустелею і порожнечею. Страшна самота опустила на його серце пустельніший і прозоріший холод, ніж зимове небо, де немає жодного шерху від живої тварі… Чи може він бути рідним тепер Мадесові?.. І чи його громада може врятувати, якій він віддав усе своє життя? І що вона сама для себе зараз? Солома, яку мни, крути і пали, і вона буде солома. А Бог… Що він про його знає?.. Хіба тільки те, що малі люди віддані на якесь перебивання, якесь перепаскуджування, якщо не на справжню погибель. І одна якась думка у душі Овсія Юхимовича боляче, боляче затужила, щоб він спромігся із останніх решток своїх сил і як можна найшвидше дати звістку синові аж у Київ, щоб тікав… І самому, щоб як уже погибати, то не в лікарській кімнаті і не в якійсь там ямі Гепеви, а умерти серед тих трав та хлібів, серед яких він прожив вік, допомагаючи їм у землю входити зерном і помагаючи їм рости і доходити стиглого часу так само, як він робив це саме і скотині. І отой жах, ота порожнеча людського життя перед хлібами і перед травами йому і на смерть не буде страшна. Треба тільки якось зійти з очей цієї потвори, що сидить за столом.

І він спитався не для потреби, що живе у цю летючу мить, а для того, для чого і звір робить кручені сліди по снігу, коли його нора близько до небезпеки.

— А чого ж це ви мене ввесь час кобенете, як ворога якогось, ніби я якесь душогубство зробив?.. Чи наш народ не «Совєцька власть»?..

— А яка ж ви «Совєцька власть», коли ви з добром своїм ховаєтеся від нас?.. Хіба хто скаже, що ви у землю упаковували черепки з розбитої миски, як довідається, що ви щось закопували?.. Не скаже, а скаже, що ховали царське золото… А раз так, то ви ворог. І тільки тим докажете, що ви приятель, як признаєтесь, де ви діли золото. Кажіть, чи воно у Київ поїхало, чи у вашій садибі закопане?.. Бо жартів з такими, як ви, у мене ще не було.

— Я бачу, ви хочете золота. І я знаю, що яку б я вам правду свою людську не дав, ви її відкинете, як смердючу і непотрібну ганчірку… Є в ній золото — ви її розгорнете