Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
— А я вас виглядаю від школи, а ви он звідкіля.
— Та це я був у одного знайомого… Справа невеличка… А Шелестіяна і досі не було?..
Скінчив запитання Маздигін і ніби з жалем додав:
— Я прийшов послухати його…
Та Парцюня, обминаючи останні слова, запрохав:
— Сідайте ось коло мене. Мені треба з вами кількома словами обмінятися.
Той сів і почав правою рукою поправляти чуб, що завжди над чолом у його розпадався на два боки. А Парцюня не вгавав:
— Ну, я радий, що натрапив на одного із ваших мастодонтів… Такої дичини, я гадаю, і сам комисар безпеки не натрапить… Коли все правда те, що я чув? Невже оттака людина може бути у наш час?.. Як оце у вашім селі Овсій Брус?..
— Що, ви уже з хазяїном вели розмови? Не з Шелестіяном? — не то здивовано–тривожно, не то з полегшенням спитався Маздигін знов.
— Ну–ну… Скажу вам щиро…
Знов обминаючи питання, говорив Парцюня:
— Їй–богу, мене просто ошелешили такі відомості… Ця людина стовідсотково небезпечна, коли взяти наше зараз і взавтрішнє майбутнє, виставлене на перетворення селянських господарств у комуни… Мені говорили, що тут увесь народ пробував під впливом Брусових чарів, якими він орудує під час лікування скотини. Чи це правда?.. Як по–вашому?..
— Це ви мене питаєте?
— А кого ж? Тут же більше немає нікого, — ствердив Парцюня.
І Маздигін витяг із штанів хусточку, сякнув у неї і важно, і вдоволено, і з почуттям повної своєї безпеки почав так запевняти, неначе і він пробував під тими самими чарами, у яких себе почував і народ цього села:
— Я певний, що він всього не сказав… той, що говорив вам… Хоч би й того… Це, справді, людина небезпечна. У його характері є багато для нас незрозумілого… От він по–українськи і по–російськи. Ну, просто ледве читає… А підіть же ви, всі рецепти по латині знає напам'ять. І хто його навчив? і коли? Та й чорт його знає… Той син, що зараз у Києві, теж небезпечний для влади. Він куркулячий поет… Але, щоб знав він вітінарні рецепти, аби могти напомпувати ними батька, то не знає. Ми вже переконалися. Це на мене справляє моторошне враження… А коли додати до цього і те, що він страшно любить коні і що найдикішу коняку вхоркає і буде їздити — хто не зважиться десь, то там він перший. І ніколи своїх візитів не відбуває візком чи саньми, а завжди верхом від села до села. І чи буде п'яний, чи тверезий, а летить конем, неначе божевільний чи скажений. Тільки через село проїздить змиленою і неспокійною конякою маленьким тюпачком, чи виноходом. І до цього ще, коли взяти на увагу, що ніколи нікого дурно не вилає і не вдарить… Що той буржуазний набуток, який зветься совістю, у його у жахній просто силі буяє… І як вірити усяким спадковим теоріям, то ця тварюка, мабуть, має у своїй крові якогось характерника–запорожця… І через те він небезпечний більше як на сто відсотків… Як ви кажете…
— Ні, я кажу, що він небезпечний на сто відсотків, а не більше… Він мусить піти прискореним кроком туди, куди ви його надумали, запечатавши його аптечку.
На цім місці Маздигін закашлявся і хотів щось говорити, але певна і напівнаказова мова Парцюні затримала його у смузі тільки слухання.
— Ліки, як намірили Онопрейовичу, так йому їх і віддати треба… Але він мусить їх все ж таки заробити. І я прохаю вас піти самому і відпечатати аптечку, і віддати ключ старому Брусові… Мовляв, комісар із Москви звелів. А тим часом нехай Онопрейович його зробить хворим… Якнайшвидше… Я б уже хотів, щоб цей мастодонт був хворим узавтра. І його треба відвезти у ту районову лікарню, яка є у найпильнішім нагляді нашої Чеки. Яка тут така лікарня є?
— Рохмистрівська, — була здавлена відповідь Маздигонова.
— Ну, от. Його туди треба і відвезти. Я завтра їду у Рохмистрівський партком. І в Рохмистрівці він буде у мене.
— Що, ви його там будете допитувати?..
— Там буде видно.
І як хазяйська собака, яку хазяїн ударить, кидається з більшою щирістю лизати ту руку, що вдарила, так і Маздигін осередньо скрутився і почав додавати до того, що вже говорено, ще й таке:
— Коли ви з ним у Рохмистрівці діло матимете, то візьміть на увагу те, що старий Брус щось у хаті був закопав із своїм старшим сином. Мені переказував Мадес, найменший син. З ним тепер живе старий у одній хаті разом… І він мені й казав, що бачив, як закопували. І потім, як старий возив старшого сина на станцію, то Мадес шукав у порунтаному ґрунті і нічого не знайшов. Мабуть, переховали… Або те, що було сховане, тепер опинилося в Києві…
— Добре, що ви мені і це сказали. Матиму на увазі, — утихомирююче і вже позіхаючи вимовив Парцюня.
Та Маздигін, неначе перебігаючи його байдужості дорогу, улесливо і так, як люди свідомо промовляють своє найрозумніше слово, ще й цим себе виказав:
— Це, що ви так чудово поставили справу про таку жахливу людину, свідчить, що в Москві наші керівники всі з лойом у голові… І це правда, бо я це одного партійця питався, чи справді у Матусівськім заводі уже є дирехтор так, як ви зболили припустити таку думку. І що ж?.. Ваша правда. Дирехтор місяців чотири, як є, але завод нікому про це не говорить, щоб цукру не давати матеріалові, із якого ми будемо організовувати