Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Учив. Та що толку з того?.. Діти вдалися не в його… Діти його — це просто солома… Ніхто ні до чого непридатний. Було в його їх шестеро, то одного убили більшовики, а дві дочки заміж вийшли… А інші хто його зна й де. Найстарший тільки між люди пішов. Десь, кажуть, у Києві за писателя, чи що. Але він у рахубу не береться. Він дуже рано відбився від гурту і пішов тинятися по науках. Я про цього нічого не кажу. Ось умерла із тиждень тому і жінка Овсія Юхимовича, то на похороні з дітей ніхто не був. Здається, і той з Києва не приїздив, хоч його найбільше і ждали. Був тільки наймолодший Мадес… Він з нашим Паркомом, з товаришем Маздигоном, батькові ліки запечатав… От уже собачу душу маємо!.. Це найгірша болячка в нашому селі!.. Де тільки виникне якась сварка, де якась пожежа, крадіжка, насильництво над дівчиною, то, повірте, ні на кого люди вини не складають, тільки на товариша Маздигона. Ось і моя… Ну, нехай би він її попінив, та нехай би не надругався… Нехай би він у мене дитини не відбивав, бо ж уже я не маю її і в своїй хаті… Як прибігла вона з того Оцарку, то як пройшли її памороки, то так кудись і зійшла з двору, що я не доберу способу, де її тепер і шукати… Ну, пропала, прости Господи, як та собака, що сказиться і зійде з двору… Була дитина і тепер нема…

— Та навіщо ж вони їх запечатали, ті ліки, що він, може, ними когось отруїв?..

І Шелестіян на ці слова неначе зринув із непритомності, як стукнув кулаком з усієї сили по столі, аж лампа задрижала разом із столом і замигала, ніби щоб потухнути, що навіть Парцюня відхитнувся раптово від стола і мимохіть лапнувся за ту кишеню, у якій був ліворвер. А Шелестіян уже стояв і, нагнувшися над стіл, гукнув до слухача:

— Що ви смієтеся з мене, товаришу комисаре, що таке питаєте?.. Та він кнурця, курки… Та ніякої просто скотини за все своє лікування поміж людом не то що не отруїв, а навіть жодної не спаскудив… А ви таке кажете… До товариша Маздигона підліз отой людський фершал, Онопрейович, і хоче поживитися ліками… А тепер ліків достати нігде не можна… І тут всьому рахуба і кінець… А ви…

І сів Шелестіян, і втер чоло, і свої вуса, і став дивитися знов туди, де його лежав бриль і стояло пужално. І Парцюня, уже геть заспокоєний і щось занотувавши у свою книжечку, смикнувся щось сказати знов, та побачив, що Шелестіян на його не зважає, але знов почав говорити… І це говоріння уже справляло таке враження, як і той ґніт, що ще жевріє, коли погасити свічку… І притримав себе Парцюня, а Шелестіян доказував:

— Та таких людей, як Маздигін, треба не допускати у шкільне подвір'я заходити, а не то що ще у школі жити… Може, він і добрий Парком, вам видніше… Але паскудити школу такою людиною, я думаю, що ні в яких книгах не дозволено, не тільки у людських обіхідках…

І знесилено замовк, і занурив свій погляд під ноги, і не то чекав, не то відпочивав. Та Парцюня тепер, надавши своїй личині секретного і дуже приятельського вигляду, запропонував селянинові:

— Як ви гадаєте, що він і для людей така сволота, як і для вас, то ви його убийте… Я дам і ліворвер… Вам за це нічого не буде…

І Шелестіян бистро глянув на його. Устав. Наблизився до середини столу, напроти якої сидів Парцюня, і гордо спитався:

— Жартуєте?

— Ні… — відповів Парцюня.

— А коли ні, то і я не жартую… Собаці собача смерть, а тій людині, що гірша від смердючої собаки і дужча від обшиського бугая, мусить бути присуд громадський, бо ми вдвох не громада… Я маленька людина, а ви велика і з великої і невідомої мені дороги, і я можу до цього діла прилипнути, неначе муха до мухомора, що його навмисне підклали… Бо хто ж ви такий і де ваші совєцькі закони, що вдень обороняють людей? А це ж ніч, а я маленька людина… Ні… Бувайте здорові…

Та й повернувся спиною до «комисара», вхопив бриль, надів, і взявши пужаленце, якось похапцем відчинив двері… І швидко потупав, чути було, до перелазу.

А Парцюня з таким виразом на обличчі, який буває у того вудія риби, у якого зірветься короп із гачка вудки, ще з мить посидів, а потім устав, укрутив лампу і вийшов надвір. Йому було неприємно, що він не зупинив Шелестіяна, щоб хоч узнати ясну мужицьку думку про громадські душогубства. Не таку куценьку, як йому удалося виудити. І якби він зараз знав, де живе Шелестіян, то пішов би сам до його, щоб вирівняти собі настрій, бо відчував над собою моральну перевагу підпилого мужичка… І Парцюня вилаявся і сів на призьбу.

Двір був зачинений. А посеред його стояв із соломою у драбини та з ярмом на вії віз. Попідтинню росли соняшники, уже розквітлі, і знизу під ними темніла розкішна зелень гарбузових лопухів. Небо було вкрите зорями і перепускало через свої тихі простори невеличкі хмарки. А з правого боку церква мовчала у сяйві тиші. Її увага, що світила з блискучих двох хрестів, уся була у високій прохолоді ночі. Вигін між Кліщевою хатою і школою темнів споришем. Тільки шлях вирізнявся, перебігаючи уздовж від церкви далеко повз школу, аж за старе кладовище. У шкільних вікнах було темно… Парцюня зітхнув і став удивлятися у темну смугу шкільної садиби…

І враз безшелесно із–за хати, десь наче від старого кладовища, з'явилася постать і почала швидко іти попід тином подвір'я. Парцюня із тим жахом, який у його часто з'являвся і який він завжди перемагав, повів за постаттю свій нашорошений погляд, похожий на ту тінь, що ніколи не відривається