Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
Знов Парцюня перебив мову селянинові, пригладжуючи правою рукою закарлючені листочки своєї записної книжечки на скатертині під лампою…
— Його звуть Овсій Юхимович Брус… А що він людям зробив?.. Що він людям зробив?..
І похитуючи докірливо і засмучено головою, Шелестіян говорив, неначе вслух журився:
— Він те зробив, що ще ні одна хрещена душа у нашім краю не робила… Був у мене батько і в людей таких, як я, були батьки, і в деяких таких батьків є ще і ще, і ще батьки… Тобто для нас уже діди. І всі вони у одну смугу говорять, що такої людини вони не бачили… Та й не чували і з інших сіл про такого чоловіка, як зараз у нашім селі живе… що зветься Овсій Юхимович Брус…
І саме в цей час, коли Шелестіян почав так гірко оповідати, Парцюня дописував у записній книжці село, район і округу. І після запису найменування цікавої людини схилив голову набік і прижмуреними очима дивився в стіну проз оповідача тоді, коли Шелестіян дивився в кочерги і на своє пужално, неначе найважливіші слухачі вони й були, а не «комисарь» із книжкою. Від Шелестіянової голови лампа клала тінь на стіну коло самої стелі. І як він вимовляв якесь слово з притиском, то голова і тінь від неї здригала. І здавалося, що здригають і стіни в хаті від оповідання.
— Наші люди, — скаржився оповідач, — живуть і дихають на землі тільки завдяки тій худобі, що ще мають. Ви врятуйте у родині хвору хазяйку чи дитину… і відволайте від погибелі якусь товаряку в господарстві цієї родини, то повірте мені, вам дякуватимуть більше за те, що врятували скотину… Бо люди наші бідні, і їхнє горе зменшує тільки домашня худобина, а більше ніхто… І ось цей чоловік запобігає нашому лихові цілих двадцять п'ять років. І то чи буде заметіль, чи дощ, чи якась вітрюга, чи ніч, чи день, а ви прийдете до його під вікно, а якщо він дома, чи зустрінете де і скажете: «Дядюшка Овсій» або: «Овсію Юхимовичу, так і так… пособіть моєму горю»… І вірте моїй совісті, що ця людина, не зволікаючи ніже тієї хвилини, ішла, поспішала і помагала. І вже там якусь недугу чи пошесть, чи якийсь страшний случай, то він знав, мабуть, ліпше і впізнати, і затамувати… Ліпше, кажу, знав, ніж найкращий піп свій «Очинаш». І ось до його, до цієї людини, приступили розсобачі душі, неначе книжники і фарисеї до Христа, і запечатали всі його ліки…
— Почекайте… — перебив знов Парцюня, — то він, мабуть, як то кажуть, «з миру по нитці — голому сорочка», назбирав собі і запасів усяких?.. Він, мабуть, у вас і багатенький, бо так з доброго дива не присікалися б оті ваші «розсобачі душі»?..
— Хто, він багатенький? — з обуренням вигукнув Шелестіян. — Та нехай вони, анахтемські душі, не втраплять на Великдень до церкви, як він багатенький… Нехай їм оті бісової душі сліпи[2] витечуть разом із слізьми, як дасть Бог, їх ударить нагла причина серед наглої дороги, якщо вони побачили у його якесь багатство… Та він, Овсій Юхимович, ніколи і накриво ні в кого не допоминався за якоюсь платою за свою роботу… Дасть людина сама — візьме і подякує… Не дасть і скаже: «Я вже вам колись віддячуся, поборгуйте, як ласка ваша»… І він боргував, і тільки тим і вдовольнявся, як така людина йому підносила чарчину за труда, та й усе…
— Не вірю я, щоб ото такий майстер до скотини та щоб не мав і якоїсь копійчини про запас життя, — зазначив, ніби знехотя, Парцюня, і додав: — Кажіть далі, послухаємо і це…
І Шелестіян, мабуть, почув у такім ставленні слухача зневагу, бо, пильно подивившись на його, із стриманою образою проказав:
— Що ж, людей у нашому селі, хвалити Бога, повно… Кличте когось іншого, і він вам те саме скаже, що і я, а може, ще й більше… А я буду йти собі… Слава Богу, вже і ніч, і ранок близько. А день — це пень, до якого людина прив'язана працею.
І нерішуче звівся, шукаючи очима своїх речей. Та Парцуня швидко нагнувся і знов дістав пляшку з самогоном та й весело вимовив:
— Вип'ємо ще по одній… і посидимо ще хвилин з десять… Призволяйтеся та не кваптеся…
Шелестіян протер вуса правою рукою і вже, примирливо усміхаючись, взяв горнятко і вихилив навстоячки, а потім і сів. А Парцюня знов, заткнувши пляшку і почепивши на неї горнятко, поставив за столом коло своїх ніг та й попрохав:
— То ви вже мені про такого чоловіка кончіть… Чого ж він не був багатий, бо я цього не візьму ніяк утямки?
— Чого не був багатий? Хм… Це всі люди знають, та й я вам казав… А ви наче й не чули… Цей чоловік, як йому було щось і впаде в кишеню від зарібку, то ніколи його додому не довозив… Його було конче зустріне якась бідна людина і позичить… І він все, що було зароблене, і віддавав. І таким побитом увесь зарібок його тепер на людях. І ніколи того не було, щоб Овсій Юхимович нагадав боржникові про позику… Він казав: «Людина знає, коли вона має і коли треба віддати».
— Ну, а родина, сім'я його як же були?.. Треба ж дітей якось ублаготворити?..
— Та треба. Але в його з родиною неперевідна сварка була… Жінка й діти домагалися, щоб хоч хату свою поставив, бо чужа хата гірше ката. Але що він міг зробити, коли в його була сім'я — всі ті околишні села?.. І його маленька сім'я не мала хати власної аж до революції… І тільки тоді люди шарварком з усього села йому за тиждень поставили хату, у якій він тепер сидить… Доживає віку…
