Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

Ерік-Емманюель ШМІТТ

МРІЙНИЦЯ З ОСТЕНДЕ

Новели

МРІЙНИЦЯ З ОСТЕНДЕ

Гадаю, що ніколи доти мені не траплялася жодна людина, вигляд якої був би настільки оманливим, як у Емми ван А.

За першої зустрічі вона виглядала слабкою, скромною, зовсім непоказною, маломовною і настільки звично-непримітною, що її одразу забуваєш. Але відколи я доторкнувся до неї справжньої, вона — інтриґуюча, владна, осяйна, парадоксальна, невичерпна — невідступно мене переслідує, навіки затягнувши в сіті своєї звабливості.

Деякі жінки нагадують пастку, в яку тебе ловлять. Інколи ти сам не хочеш з тих тенет виборсуватися. Емма ван А. досі мене там тримає.

Усе почалося несмілого прохолодного березневого ранку в Остенде.

Я завжди мріяв про Остенде.

У мандрівках мене скорше ваблять назви, ніж місця. Підносячись у небо вище дзвіниць, мелодія назви звучить звіддаля, розпросторюючись на сотні кілометрів і випромінюючи навсібіч звуки, а ті породжують в уяві різні картини.

Остенде…

Приголосні й голосні малюють план, зводять мури, увиразнюють атмосферу. Якщо містечко названо ім’ям якогось святого, моя фантазія вибудовує його довкола церкви; тільки-но його звучання нагадує діброву — Дубровиця чи поле — Подільськ, вулиці заполонює зелень; коли воно вказує на якийсь матеріал — Кам’янка — моя уява зішкрябує зі стін тиньк, аби вивільнити з-під нього камінь; коли нагадує про диво — Богданівка — я розміщую поселення на стрімкій вершині, що височіє над рівниною.

На підході до міста я передусім маю зустріч із його назвою.

Я завжди мріяв про Остенде.

Я міг би туди не поїхати, вдовольнитися мрією, якби розрив із коханою не штовхнув мене в дорогу. Поїхати! Геть із цього Парижа, переповненого спогадами про кохання, якого більше немає. Негайно змінити повітря і клімат…

Вихід намалювався мені на Півночі, ми ніколи не бували там разом. Щойно я розгорнув мапу, як мене наче магнітом притягнули ці сім літер, накреслені на блакиті Північного моря: Остенде. Поза тим, що мене заполонили ці сім літер, я пригадав, що одна моя добра знайома має адресу гарного помешкання. Кілька дзвінків — і справу полагоджено, про проживання домовлено, валізки закинуто в авто, і от я прямую до Остенде, наче там на мене чекає моя доля.

Оскільки слово починалося зі здивованого «О», а далі йшло пом’якшувальне «с», воно наперед підказувало моє замилування нескінченним пляжем із дрібненьким піском… Оскільки далі йшло «тенде», переростаючи в «тендітний», я малював собі вулички в пастельних тонах, що лежали під мирним небом. Оскільки ж лінґвістичне коріння підказувало, що йдеться про містечко, «розміщене на заході», я розвертав будиночки фасадом до моря, на них постійно червоніли відблиски західного сонця.

Прибувши туди вночі, я не знав, що й думати. Якщо в деяких моментах реальний Остенде збігався з моєю мрією про Остенде, він підсунув мені й різкі спростування: хоча населений пункт містився на кінці світу у Фландрії, вивищуючись між безмежжям хвиль та безмежжям полів, і хоча й пропонував широкий пляж і ностальгійну дамбу, він демонстрував, наскільки бельгійці спотворили своє узбережжя, виправдовуючись необхідністю відкрити його для більшої кількості людей. Вищі за пасажирські пароплави прямокутники будинків, помешкання, що не мали смаку й душі, але відповідали рентабельності в секторі нерухомості, — я бачив міський хаос, що свідчив про жадібність підрядників, які прагнули загребти гроші середнього класу під час належної йому відпустки.

На щастя, будівля, в якій я зняв увесь поверх, збереглася з XIX століття, це — вілла, побудована в добу короля зодчих Леопольда II. Звичайна й непримітна свого часу, вона стала винятковою сьогодні. Розміщена серед недавно збудованих висоток, що втілюють нульовий рівень геометричної вигадки: прості, переділені на поверхи паралелепіпеди, поверхи, своєю чергою, переділені на квартири, квартири, заткнуті жахливими, абсолютно симетричними вікнами з димчастого скла, — раціональність, що викликає відразу до раціональності, — вона мала час причепуритися, змінюючи розмір і ритм своїх віконних прорізів, виступаючи тут балкончиком, тут терасою, а там заскленим садом, сміливо вибираючи вікна високі, низькі, середні, навіть кутові, тоді раптом, як жінка, яка, розважаючись, ставить собі на чолі мушку, під самісінький шиферний дах утулила слухове віконечко.

У розчинених дверях височіла руда жінка років п’ятдесяти з широким обличчям у червоних прожилках.

— Чого тобі треба?

— Чи тут живе мадам Емма ван А.?

— Правильно, — пробурчала вона з сильним акцентом фламандської селянки, який підкреслював її вигляд вішальника.

— Я на два тижні зняв ваш другий поверх. Моя подруга з Брюсселя мала вас попередити.

— Так, звичайно! У тебе тут зустріч! Я попереджу тітку. Заходь, будь ласка, ну ж бо, заходь.

Зашкарублими руками вона вихопила у мене валізи, поставила їх у холі й по-дружньому різко підштовхнула мене у бік вітальні.

На тлі вікна вимальовувався силует тендітної жінки в інвалідному візку, повернутому до моря, з якого небо спивало темно-чорнильну барву.

— Тітко Еммо, твій пожилець.

Емма ван А. розвернулась і почала мене розглядати.

Інші на її місці пожвавилися б і, намагаючися сподобатись, привітали б із приїздом, вона ж заходилася прискіпливо мене вивчати. Дуже бліда, зі шкірою, скорше зістареною роками, ніж зморшкуватою, волоссям, у якому чорний колір сусідив із білим, хоча в сіру масу вони не зливались, а йшли двоколірними контрастними пасмами. Видовжене обличчя Емми ван А. спиралося на тоненьку шию. Через вік? Чи в неї така манера? Її голова була схилена набік, вухо майже торкалося лівого плеча, а підборіддя задерлося до правого плеча, так що своєю скошеною увагою, вона, здавалось, і слухає, і оглядає.

Порушити тишу довелося мені:

— Доброго дня, мадам, дуже радий, що можу зупинитись у вашому домі.

— Ви письменник?

Я збагнув суть пройденого огляду: вона роздумувала, чи схожий я на людину, здатну писати романи.

— Так.

Вона зітхнула немовби з полегшею. Схоже, мій статус автора зіграв вирішальну роль у рішенні пустити мене в дім.

Племінниця, яка стояла за мною, зрозуміла, що чужинець успішно склав тест на входини, і промовила своїм трубним голосом:

— Що ж, піду закінчу готувати кімнати, буде готово за п’ять хвилин.

Доки вона віддалялась, Емма ван А. проводжала її поглядом, яким зазвичай дивляться на вірного, але обмеженого пса.

— Перепрошую за свою племінницю, месьє, вона не вміє звертатися на «ви». Розумієте, в голландській мові використовують лише «ти».

— Прикро позбавляти себе задоволення перейти з «ти» на «ви».

— Куди приємніше було би користуватися мовою, в якій існує тільки «ви», чи не так?

Навіщо вона так сказала? Можливо, боялася,