Українська література » Сучасна проза » Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

Читаємо онлайн Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт
вірите!

— Чому ж, вірю…

— Зрештою, це неважливо. Мені начхати на те, що думають чи думали про мене. Мені не лише на це наплювати, я сама була першопричиною всіх тих помилкових речей, що про мене розказували. Я сама їх спровокувала.

— Що ж саме про вас пліткували, мадам ван А.?

— Власне нічого.

Павза.

— Нічого. Зовсім нічого.

Вона знизала плечима.

— Хіба Ґерда вам не розповіла?

— Про що?

— Про це нічого. Моя родина вважає, що моє життя було беззмістовним. Зізнайтеся…

— Ну…

— От бачите, вона це бовкнула. Моє життя — ніщо. Проте, воно було багатим, моє життя. А це ніщо — повна омана.

Я підійшов ближче.

— Чи не хочете розповісти?

— Ні. Я обіцяла.

— Перепрошую?

— Я обіцяла зберегти таємницю.

— Кому? Чому?

— Відповісти — значить почати зраджувати.

Ця жінка мене вражала: у цій старосвітській панночці вирував сильний, загартований темперамент, у якому шаленство уживалося з проникливим розумом, що вмів користуватися словами, як кинджалами.

Вона обернулася до мене.

— Мене кохали, авжеж. Так, як буває дуже рідко. І я кохала. Так само. Так, так само, якщо таке можливо…

Її очі затуманилися.

Щоби підбадьорити, я поклав руку їй на плече.

— Нікому не заборонено розповідати історію свого кохання.

— Мені заборонено. Тому що в ній задіяні дуже важливі особи.

Руками вона ляснула себе по колінах, наче намірялася змусити мовчати тих, хто хотів розповісти.

— Навіщо ж тоді я стільки років мовчала, якщо тепер ту мовчанку порушу? Як? Мої постійні зусилля буде зведено нанівець?

Її вузлуваті пальці вхопилися за коліщата візка, сильно крутнули їх, вона виїхала з вітальні і зачинилась у своїй кімнаті.

Виходячи з вілли «Цирцея», я на тротуарі натрапив на Ґерду, яка сортувала відходи, розподіляючи їх по різних сміттєвих бачках.

— Чи ви певні, що ваша тітка не пізнала великої пристрасті?

— Цілком. З неї часто насміхалися з цього приводу. Якби щось було, вона про це розповіла би сто років тому, хоч би для того, щоб їй дали спокій.

Вона з оглушливим тріском спресувала три пластикові пляшки, довівши їх до розміру закрутки.

— Я все-таки наполягаю, Ґердо, бо в цьому переконаний.

— Видно, що ти заробляєш на хліб, розказуючи небувальщини. Ну й уява в тебе!

Її короткуваті руки розривали картонні коробки так, немов би йшлося про аркуші цигаркового паперу. Раптом вона застигла, втупившись у двох чайок, які пролітали над нами.

— Оскільки ти наполягаєш, я пригадую дядька Жана. Так. Він дуже любив тітку Емму. Колись він поділився зі мною дивною річчю: всі чоловіки, які залицялися до тітки Емми, втікали від неї чимдуж.

— Чому?

— Вона казала їм неприємні речі.

— Вона, неприємні?

— Він це повторив, дядько Жан. Ось і результат! Ніхто її не захотів.

— Якщо проаналізувати те, що дядько Жан казав, то радше вона нікого не схотіла.

Здивована племінниця застигла, почувши таке міркування. Я вів далі:

— Якщо з чоловіками вона було такою ж вимогливою, як із письменниками, можна бути певним, ніхто не міг сподіватися на милість. Оскільки ніхто досить підхожий їй не трапився, вона робила так, щоби їх знеохотити. Насправді ваша тітка воліла залишитися незалежною.

— Можливо, — неохоче погодилася племінниця.

— А це доводить, що, коли вона їх відсторонювала, то лише тому, що хотіла захистити місце для того, кого оберігала, єдиного, про кого не розповідала.

— Тітка Емма? Подвійне життя? Мм… бідолашна…

Ґерда скептично забурмотіла. Тітка цікавила її лише як жертва, вона й любила її лише жаліючи, а то й трохи зневажаючи; якщо тільки в тітчиній поведінці можна було припустити певну раціональність чи багатство, Ґерду це більше не цікавило. Таємниця її не інтриґувала, пояснення тим паче, хіба що вони були би непристойними. Ґерда належала до людей, для яких зрозуміти означає принизити, романтичне й величне залишалося чистим маревом.

Я волів би блукати весь день, та погода скоротила мою екскурсію. Мало того, що мою зосередженість тривожив недоброзичливий вітер, із темних низьких хмар на додачу почали падати великі холодні краплі дощу.

За дві години я вже дістався вілли «Цирцея», і тільки-но ввійшов, до мене кинулася Ґерда, в її голосі звучала паніка.

— Моя тітка в лікарні, в неї стався напад!

Я відчув себе винним: вона була такою розгніваною, коли я її покинув, що емоції, напевно, призвели до серцевого нападу.

— Що кажуть лікарі?

— Я тебе виглядала, аби піти до лікарні. Тепер я піду.

— Хочете, щоб я вас супроводив?

— Ге, хвора ж вона, не я. А потім, у тебе є велосипед? Лікарня — це не сусідні двері. Чекай тут. Так краще. Я повернусь.

Я скористався її відсутністю, щоб оглянути вітальню. Намагаючись розвіяти тривогу, я взявся вивчати вміст полиць. Там стояли класики світової літератури, були також і повні зібрання творів авторів, які мали свій сезон слави, але тепер ніхто не виявляв до них аніякісінької шани. Тож несподівано я замислився про ефемерність успіху і минущість будь-якої слави. Такі перспективи мене засмучували. Сьогодні читачі в мене є, а чи матиму я їх завтра? У своїй дурості письменники припускають, що, залишивши щось за собою, вони стануть безсмертними; але як довго триває це дещо? Якщо я вмію звернутися до читача XXI століття, то що мені відомо про читача XXIII століття? A caмé це питання, чи не є воно зарозумілим? Чи мені слід його відкинути? Може, мені варто позбутися таких претензій? Погодитися жити в теперішньому, лише в теперішньому і радіти тому, що є, не сподіваючись на те, що буде?

Не усвідомлюючи, що за аналогією ці міркування підсилювали мою тривогу про здоров’я Емми, я поринув у своєрідну прострацію, яка поглинає час.

Я аж підскочив, коли Ґерда голосно закричала, стукнувши за собою вхідними дверима.

— Не надто серйозно. Вона прокинулась. Вона одужає. Цього разу обійдеться.

— Он як! Себто, тривога даремна?

— Так, якийсь час лікарі за нею спостерігатимуть, а потім повернуть її мені.

Я розглядав простакувату Ґерду, її широкі, як і таз, плечі, забризкане веснянками обличчя, короткуваті руки.

— Ви дуже прив’язані до своєї тітки?

Вона знизала плечима і мовила, як щось очевидне:

— У бідолахи є ж лише я!

На цьому вона крутнулась і рушила торохкати каструлями на кухні.

Наступні дні виявилися для мене досить неприємними. Ґерда, як із піпетки, крапала мені новини про свою тітку, яка далі перебувала в лікарні. Потім, немовби через те, що Емма ван А. не захищала міста своїм слабким тілом, туристи почали штурмом брати Остенде.

Великодні свята — я цього не знав — завжди знаменують початок сезону на північних пляжах, тож починаючи зі

Відгуки про книгу Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: