Пан Ібрагім та квіти Корану - Ерік-Емманюель Шмітт

Брюно Аврааму Кремеру

В одинадцять років я розбив свою свинку і пішов до повій.

Моя свинка була блискучою порцеляновою скарбничкою кольору блювотиння, зі щілиною, в яку можна вкинути монетку без жодної можливості її звідти дістати. Мій тато вибрав саме її з єдиної причини, яка чітко відповідала його життєвому кредо: гроші існують для того, щоб їх зберігати, а не цвиндрити.

У свинячому череві лежало двісті франків. Чотири місяці роботи.

Якось уранці, перед тим, як піти до ліцею, тато сказав:

— Мойсею, я щось не розумію… я не дорахувався грошей… відтепер усі свої витрати на покупки записуватимеш у кухонний зошит.

Значить, йому було замало лаяти мене як у ліцеї, так і вдома, змушувати мити, вчитися, готувати їсти, ходити за покупками, жити самому у великій, похмурій, порожній квартирі, позбавленому любові, бути скоріше рабом, ніж сином адвоката без справ і дружини, треба було ще зробити мене злодієм! Оскільки мене вже все одно запідозрили у крадіжці, залишилося це тільки зробити.

Отож усередині скарбнички було двісті франків. І двісті франків коштувала дівчина з Райської вулиці. Такою була ціна за перехід у статус чоловіків.

Перші дівчата попросили показати посвідчення особи. Незважаючи на мій голос і вагу (я був здоровий, як мішок із солодощами), вони сумнівалися щодо заявлених шістнадцяти років — мабуть, бачили, як усі останні роки я тут проходив і підростав, тягнучи сітку з продуктами.

У кінці вулиці, під навісом будинку стояла новенька. Вона була повненькою і гарненькою, як із картинки. Я показав їй гроші. Вона посміхнулась.

— А тобі вже є шістнадцять?

— Так… від сьогоднішнього ранку.

Ми піднялися. Я не міг повірити. Дівчині було двадцять два роки, старувата, зате вся моя. Спершу вона пояснила, як треба митися, потім — як кохатися…

Звісно, я все це вже знав, але дозволив їй розказати, щоб вона почувалася розкуто; крім того мені подобався її голос, трішки вуркотливий і сумний. Впродовж усього часу я був на межі втрати свідомості. Наприкінці вона ніжно погладила мене по голові і сказала:

— Ти мусиш повернутись і принести мені якийсь даруночок.

Це майже повністю розвіяло мою радість: я геть забув про подарунок. От маєш, я став чоловіком, пройшов посвяту між жіночими стегнами й ледве тримався на тремтячих ногах, а проблеми вже почалися: я геть забув про славнозвісний даруночок.

Я бігом повернувся додому, ввірвався у свою кімнату і став озиратися, шукаючи, що цінного я можу подарувати, а потім швидко побіг назад на Райську вулицю. Дівчина все ще стояла під навісом. Я вручив їй свого плюшевого ведмедика.

Майже у той самий час я познайомився з паном Ібрагімом.

Пан Ібрагім завжди був старим. Жителі Голубої вулиці та вулиці Фобур-Пуасоньєр одностайно проголосують, що на їхній пам’яті, з восьмої години ранку до півночі, завжди бачили пана Ібрагіма в його бакалійній крамничці, згорбленим між касою і миючими засобами, одна нога у вузькому проході, друга — під коробками з сірниками; одягненим у сіру робу поверх білої сорочки, з зубами кольору слонової кістки, прихованими під тоненькими вусиками, очима кольору зеленувато-коричневих фісташок, трохи світліших, ніж його брунатна шкіра, поплямована мудрістю.

Усі ж бо вважали пана Ібрагіма мудрецем. Безперечно, тому, що принаймні впродовж сорока років він був Арабом на єврейській вулиці. Безперечно, тому, що він багато посміхався і мало говорив. Безперечно, тому, що він, здавалося, зміг уникнути звичної метушливості смертних, особливо таких смертних, як парижани: ніколи не рухався, як гілка, прищеплена до табуретки, ніколи ні перед ким не прибирав прилавок і зникав невідь-де між дванадцятою годиною ночі й восьмою ранку.

Отож я щодня робив покупки і готував їсти. Я купував тільки консерви. Я їх купував щодня не тому, що хотів, аби вони були свіжі, а тому, що мій батько залишав грошей не більше як на один день, а потім — так простіше готувати.

Відколи я почав обкрадати свого батька, щоб покарати його за те, що він мене в цьому запідозрив, я почав красти і в пана Ібрагіма. Мені було трохи соромно, але, щоб перебороти свій сором, розплачуючись, я цілеспрямовано думав:

— Зрештою, це всього-на-всього Араб!

Я щодня дивився в очі панові Ібрагіму, і це мене підбадьорювало.

— Зрештою, це всього-на-всього Араб!

— Я не араб, Момо, я родом із Золотого Півмісяця[1].

Я зібрав свої покупки і вискочив, приголомшений, на вулицю. Отже, пан Ібрагім читає мої думки! А якщо він читає мої думки, то, можливо, знає, що я його обкрадаю?

Наступного дня я не приховав жодної консерви, зате запитав його:

— Золотий Півмісяць — це де?

Зізнаюсь, я цілу ніч уявляв, як