Пан Ібрагім та квіти Корану - Ерік-Емманюель Шмітт

— А ти хто?

— Я?

У мене бажання посміятися з неї. Навіщо доводити себе до такого стану, особливо тринадцять років потому?

— Мене звуть Момо.

У неї ошелешений вигляд.

Я додаю, сміючись:

— Це зменшувальне від Мухамед.

Вона стає блідішою за фарбу на моєму плінтусі.

— Он як? То ти не Мойсей?

— Аж ніяк, не треба плутати, пані. Мене звуть Мухамед.

Вона ковтає слину. Десь у глибині душі вона задоволена.

— А тут часом не проживає хлопчик на ім’я Мойсей?

Мені хочеться відповісти: «Не знаю, вам видніше, ви ж його матір, вам слід знати». Але в останню мить стримуюся, бо бідна жінка ледве тримається на ногах. Натомість я пропоную їй кращу, зручнішу побрехеньку.

— Мойсей поїхав, пані. Йому набридло тут стирчати. У нього були не найкращі спогади.

— Справді?

Ти диви, схоже, вона мені не вірить. Здається, я не зовсім її переконав. Вона, очевидно, не така вже й тупа.

— І коли він повернеться?

— Не знаю. Від’їжджаючи, він сказав, що хоче знайти свого брата.

— Брата?

— Так, у Мойсея є брат!

— Справді?

Вона збентежена.

— Так. Його брата звуть Попол.

— Попол?

— Так, пані, Попол — його старший брат!

Я вже починаю думати, чи не вважає вона мене придурком. Чи вона справді вірить, що мене звуть Мухамед?

— Але до Мойсея в мене не було дітей. Я ніколи не народжувала хлопчика на ім’я Попол.

Тут уже мені стає зле.

Вона це помічає, нею хитає так сильно, що вона вирішує сховатися, сівши у крісло. Я роблю те саме.

Ми мовчки дивимось одне на одного, задихаючись від ядучого запаху акрилової фарби. Вона вивчає мене, не пропускаючи жодного поруху моїх вій.

— Скажи мені, Момо…

— Мухамеде.

— Скажи мені, Мухамеде, ти ще бачитимеш Мойсея?

— Можливо.

Я вимовив це відсторонено, я сам не йму віри, що мій тон такий відсторонений. Вона свердлить мене поглядом. Нехай вдивляється, скільки їй заманеться, вона не витягне з мене нічого, я в собі впевнений.

— Якщо ти колись побачиш Мойсея, скажи йому, що я була надто молодою, коли одружилася з його батьком, і вийшла за нього заміж тільки для того, щоб піти з дому. Я ніколи не любила Мойсеєвого батька. Але була готова любити Мойсея. Проте я зустріла іншого чоловіка. Твій батько…

— Перепрошую?

— Я маю на увазі батька Мойсея, він сказав: іди геть і залиш мені Мойсея, інакше… І я поїхала. Я хотіла почати нове життя, життя, в якому є щастя.

— Так, ясна річ, краще.

Вона опустила очі.

А тоді підійшла до мене. Я відчуваю, що вона хотіла б мене обняти. Я вдаю, що не розумію.

Вона запитує в мене з благанням у голосі:

— Ти перекажеш це Мойсеєві?

— Можливо.

Цього ж вечора я пішов до пана Ібрагіма і запитав його, сміючись:

— То коли ви мене всиновите, пане Ібрагіме?

Він відповів, також сміючись:

— Якщо хочеш, то прямо завтра, мій маленький Момо!

Нам довелося боротись. У цьому офіційному світі печаток, дозволів, агресивних, якщо їх потривожити, чиновників ніхто не хотів нами клопотатись. Але ніщо не могло збентежити пана Ібрагіма.

— «Ні» вже в нас у кишені, Момо. Залишилося отримати «так».

Моя мама за допомоги соціальної служби нарешті погодилася задовольнити клопотання пана Ібрагіма.

— А ваша дружина, пане Ібрагіме, вона також не проти?

— Моя дружина вже досить давно повернулась у рідний край. Я можу робити все, що мені заманеться. Але якщо хочеш, цього літа ми можемо поїхати до неї.

У той день, коли ми отримали документ, славнозвісний документ, який проголосив, що віднині я — син чоловіка, якого обрав собі сам, пан Ібрагім вирішив, що ми повинні купити машину, щоб відсвяткувати цю подію.

— Ми подорожуватимемо, Момо. А цього літа поїдемо разом до Золотого Півмісяця. Я тобі покажу море, особливе море, звідки я родом.

— А туди не можна дістатися на летючому килимі?

— Візьми каталог і вибери машину.

— Гаразд, тату.

Дивно, як ті самі слова можуть викликати різні почуття. Коли я звертався до пана Ібрагіма «тато», моє серце сміялося, настрій піднімався, а майбутнє сяяло.